Учнівський твір за романом «Диво» П. Загребельного. Що таке диво? В усі віки людина жадає одного: дива. Хто шукає його і знаходить, хто, навпаки, знищує диво, а найбільше таких людей, що «творять його в муках і любові» в ім’я краси, високої духовності, в ім’я землі своєї і пам’яті. Древнє слово це означає «світити», а у слов’ян «диво» - це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса, «неповторність … повторюваного». Саме про мистецький витвір нашої давнини - Софію Київську - і про долю його та місце в нашій духовності йдеться в романі П. Загребельного «Диво». Софіє Київська! Ти не тільки вознеслася, як «рожеве кам’яне диво» своїм убранством, пишнотою та барвами над світом, ти стала Берегинею нашого народу, його серцем і душею, його честю й совістю, його символом духовного надбання - такий лейтмотив твору.

Велика держава вимагала «великого городу» й великого храму. Київська Русь на той час зміцніла, на престолі був князь Ярослав Мудрий, що продовжував політику свого батька Володимира - з’єднати та зміцнити Русь, створити могутню державу в’ Європі. Київському князеві треба було утвердитися, перш ніж вступити в справжнє суперництво з ромеями, вивчити все, чим сильний ворог, відібрати в нього зброю і нею перемогти, бо «гадали ромейські імператори, що, нав’язавши руським свого бога, заволодіють душами великого народу, цілою державою».

Але руські князі сподівалися саме так заявити світові про себе, про високу культуру слов’янського народу і його міць, стати богорівними ціною великих жертв: знищенням та плюндруванням душ свого народу, бо мечем і хрестом, кров’ю і муками «насаджувалась» нова релігія на Русі, кров’ю і нищенням язичницької культури. Громили храми та й саме місто Радогост, чинили розправи з усім, що ставало і хто ставав проти прийняття віри в Христа. Не можна спокійно згадувати про загибель Звенислави та Ягоди, про пожежу міста, насильницьке хрещення радогощан у Яворовому озері, в якому вони потопили священників, декотрих дружинників і самі загинули у водах озера.

Київській Русі потрібен був новий Київ і величний собор. Ця ідея належала київському князеві, а втілення задуму лягло на плечі Сивоока - народного мислителя і творця, доброго і великого майстра, що перейняв від діда Родима науку - дивуватися барвам, світу, не бути ні від кого залежним, творити прекрасне в ім’я людської гідності і честі правдивого мистецтва, в ім’я рідної землі та духовного багатства народу. «Він вимріював свою Софію не для прославлення християнського бога», а «щоб став цей храм посеред цілої землі писанкою, людською радістю».

Ярославів задум зробити Київ суперником Константинополя не викликав захоплення ні у Сивоока, ні у Гюргія, бо князь спочатку наполягав на точному копіюванні всього візантійського (говорив Сивоокові: «А для цього зробимо все, як у ро-мейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, палати…»). Не приймає майстер цього повторення, наслідування, бо, на його думку, «найвища цінність бути самим собою… не треба позичати». (Вже ж позичили бога у Візантії, тепер до бога усе треба, та ще й талант слід везти з чужини).

На цій слов’янській землі було багато своїх справжніх митців, що «видобували фарби» й створювали шедеври, прикрашали життя «невимовними дивами». Чому Київ має бути схожим на Константинополь? Хіба вистачить у народі нашому гордості бути самим собою? Вистачить! Високу духовність свого народу втілював собою Сивоок і, будучи русином, патріотом, митцем і творцем (з великої букви) для землі рідної і не при малому таланті (сказав Міщи-ло, теж русин, але присланий з Візантії, як і Сивоок, будувати Софію, «при малому таланті, поможи боже, справи великі здолати»), вже бачив у думці свою Софію (а потім зробить макет із воску і подасть Ярославові на огляд («то була й не церква, а образ його землі, який народився із спогадів дитинства, образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі, неначе сповнені пташиного щебетання досвітки, ніби золотиста мовчазність сонцева над білою тишею снігів»”). Побачив це і Ярослав, якому давно «мріялося про часи, коли будуватимуться храми, що відродяться у розспіваній красі з попелища поганських святинь Сіверської, Полянської земель, відродяться в новій постасі, в новій силі і красі і не лякатимуться всевладдя візантійського мистецтва, піднімуться в силі й нездоланності духу всупереч всього чужого». Хотів князь, щоб у церквах ішли відправи рідною мовою, щоб «повсюди чулася вона, рідна й неповторна: і вдома, і на забаві, й на торгу, і в церкві, і на битві».

І ця Софія стала завершенням і поєднанням всіх мріянь Я. Мудрого, намагань, сподівань, розчарувань і вагань… Хай стане це диво «пам’яткою каламутного й великого в своєму неспокої часу», коли він «виводив Русь на широкі простори світу», коли його народ «явив світові не лише велич своєї сили, а й велич духу». Як актуально, по-сучасному сприймаються діяння князя сьогодні, коли йде розбудова незалежної, самостійної України, яка впродовж тисячоліть в мученицький час являла світові всесвітні таланти й духовну красу. Тепер же відкрито для неї простір, в якому вона займає рівноправне й достойне місце! Щасливий той, хто зуміє долучить свої зусилля, здібності й талант до творення цінностей людського духу, ще незнаних історією. Розповісти про красу не можна, її треба відчути, пережити, і тільки той, хто відчуває її, може творити прекрасне, що стане символом духовного надбання його народу.

Щасливим став Сивоок, якому довірив Ярослав, відчуваючи рівновеликість за духом і талантом собі, будувати диво, саме йому, бо шлях до Софії Сивоокові лежав через випроби на смерть, через поневіряння, страждання, первісне язичництво, загибель найдорожчих. Зодчий дасть Русі справжнє диво, достойне великого духу свого народу. Щасливим став народ, що пішов на великі пожертви (у нього забрали віру батьківську, оголили душу, дали нового бога, якого народ не приймав, стягали податки на будівництво), але народ відчув у цій будові свою могутність, силу свого таланту, причетність до великої історії своєї землі. Цей народ щасливий клопотами про нові вали Києва (бо йшла розбудова нового Києва, а не тільки будівництво Софії), своєю згуртованістю, бо «святиня - це те, що людей об’єднує, збирає докупи»; щасливий народ своєю високою духовною святинею, бо, коли будування стало готовим, то «звідусіль заквапився люд, щоб поглянути на те диво, хоч ще недокінчене», а вже пізнавали люди в ньому велич і красу.

«Собор виростав з землі велетенською рожевою квіткою, воз-носився рожево під саме небо, і сонце розливалося в тисячних розблисках смальти золотої, синьої, зеленої, весь храм засвічувався - і в найпохмуріших душах ставало ясніше й чистіше». І не тільки «божою» тематикою багата Софія, ні, зодчий з народу розумів, що «тільки люди утверджують своє буття на землі, полюють, грають на дудах, хороводять, кохаються з жінками, дивляться кінські перегони». Саме це змальовано на вежах собору, що ніби промовляло: «Ми є! Ми живі! Не самі боги, а й люди!» Цим творець храму кидав виклик закостенілому, протестував проти усталеного світу, обурювався залежністю людини від всього, прославляв розкованість, незалежність духу людського, обдарованість і талант особистості, хотів показати свій народ у багатстві, серед щедрот рідної землі, які належали колись йому без остачі, та й належати мають завжди і вічно!»

Доля собору - це доля народу, його минуле, й сучасне, й прийдешнє. В романі йдеться не тільки про історичне минуле: діяння князів Київської Русі, «хрещення» народу, а й про опис життя і творіння Сивоока, професора Гордія Отави, який під час окупації Києва німцями, передчуваючи загибель від рук геста-повців, розповідає своєму синові, тоді ще хлопчикові, про пергамент з надірваним ім’ям митця, що створив Софію; розповідь продовжує історик-іконограф Борис Отава, який уже в 1966 році завершує рукопис книги про Сивоока. Таким чином, в романі йде «перегук» епох, але найголовніше - в романі повідано, «як люди переймаються здобутками минулого - не механічно, не бездумно, а в муках пізнання й творення, що вимагає від людини самовідданості й самозречення». Софія вистояла віки і перед варварами XX століття, що нищили Європу, теж не схилила голови, бо стали на захист її тисячі таких, як Гордій Отава. А в 60-ті роки син його, Борис Отава, роздумуючи над долею свого кохання (складні взаємини між ним і художницею Таєю Зиковою, яка через свій жіночий егоїзм протиставляє свою неповторність любові Бориса до дива - Софії Київської. Це ж безглуздо: одірвати Отаву від собору, бо собор - то ж сенс його життя, найвища цінність), приходить висновку - «тільки в часи екстремальні люди збагнули, що є цінністю найвищою, і то було святе почуття в їхніх душах, коли побачили уцілілі від пожарищ собори, пам’ятники…».

Київська Софія - це і наше майбутнє, бо в ній духовна велич надбання народу, що переходить у спадок від покоління до покоління, і ставлення до неї стає мірилом духовності кожної людини. Через віки передається прагнення до вічної краси. Людина йде до краси, вона творить її і цим велика у своїй суті. Ми вічно в боргу у тих, хто створює красу, передає її нащадкам і цим живе вічно.