У XVI столітті на українських землях західніше Дніпра господарювала польська шляхта. Частина української знаті прийняла католицтво, ополячилась, щоб зберегти і збільшити свої привілеї. Але простий люд завзято пручався, зберігав мову, віру, звичаї предків. Опорою всім тим, хто прагнув до незалежності, була Запорізька Січ - вільне козацтво, що оселилося у пониззі Дніпра на острові Хортиця.

За півверсти до Січі перебувало передмістя, в якому жили ковалі, кожум'яки, крамарі, люди всіх націй. Передмістя «вдягало і годувало Січ, що вміли тільки гуляти та палити з рушниць».

Січ складалася з трохи більш як шістдесяти куренів - військових підрозділів, «які дуже скидалися на окремі, незалежні республіки». Куренями ж називалися житлові приміщення. Вони були покриті дерном, обнесені невеликими земляними валами, біля деяких були встановлені гармати. Посередині Січі був майдан, де збиралася рада.

В Січі панував дух демократії. Між запорожцями були товариські стосунки. Усі найважливіші питання козацької громади вирішувались на загальній сходці - раді. На раді козаки обирали кошового отамана і старшину: суддю, писаря, осавулів. У куренях обирали курінного отамана.

Брали на Січ всіх, хто сюди приходив. Ніхто не питав у прибульців, «звідки вони, хто вони і як їх звуть». Кошовий, до якого вони були прийшли, цікавився тільки, вірують чи в Христа, чи ходять до церкви, і просив їх перехреститися.

Козаки не обтяжували себе ніяким речами. Всі - «гроші, сукні, весь харч, каша, саламаха і навіть паливо» - зберігалося у курінного отамана, який «зазвичай звався батьком».

Закони загального проживання в цій свавільній республіці були досить суворими. Крадіжка навіть якої-небудь дрібниці вважалася «ганьбою всьому козацтву». Крадія прив'язували до ганебного стовпа і дубиною забивали на смерть. Боржника, який не платив, приковували до гармати, де він сидів доти, поки його не викуплять. Страшна кара покладалася за вбивство. Вбивцю опускали в яму, поставивши поверх нього труну з тілом убитого, і заживо засипали землею.

Військовому мистецтву в Січі навчали під час бою. «Юнаки виховувалися в Січі досвідом в розпалі боїв». В проміжки між боями «козаки вважали нудним заняттям вивчення якої-небудь дисципліни, хіба тільки стрільба в ціль та зрідка кінських перегонів». Весь вільний від битв час «віддавався гульні - ознаки широкого розмаху душевної волі». Це був якийсь безперервний гучний бенкет. Але коли наставав час битви, «відчайдушні і веселі між битвами» козаки перевтілювалися в «загартованих у битвах лицарів», для яких дорожче всього на світі бойові товариші, віра в Христа, свобода та незалежність рідної землі.

М. В. Гоголь захоплювався Запорізькою Січчю і був переконаний, що тільки Січ з її демократичним ладом формує гордих, хоробрих і волелюбних козаків.