Кожен народ iз давнiх-давен прагнув до поетичного осмислення власної iсторiї - минулого i сучасного, зазирнути у майбутнє. Це осмислення i вiдтворила усна народна творчiсть, що зберегла для нащадкiв дух i подiї далеких епох. Її краса i художня довершенiсть захоплює i дивує, викликає повагу i гордiсть за український народ, його славетну iсторiю. Не можна без хвилювання читати народнi балади, легенди, перекази, поринати у свiт казок, слухати героїчнi думи та чарiвнi пiснi.

До кращих iз них належать iсторичнi пiснi «Зажурилась Україна, що нiчим прожити», «Гей, не дивуйтесь, добрiї люди», «Чи не той-то хмiль». Не можна без гордостi й захвату читати рядки:

Од нас, козакiв, од нас, юнакiв,

Нi один панок не вкрився

Ой чи бач, ляше, як козак пляше

На сивiм конi горою.

З мушкетом стане, аж серце в’яне,

А пан од жаху вмирає.

Iз рядкiв iсторичних пiсень постають перед нами славнi герої - самовiдданi сини України, що серцем i шаблею боронили рiдну землю, як казав М. Стельмах. Вони, цi непереможнi герої, i зараз наче серед нас, бо словом безiменних авторiв вони, як спалах, освiтлюють душу, сколихують високi громадськi почуття, наповнюють серце безмiрною любов’ю до рiдної землi. Ми не знаємо авторiв цих iсторичних пiсень, але низько вклоняємося їм за слово правди i пам’ятi, за те святе почуття, котре вклали вони в нашi душi, душi читачiв цих перлин народної творчостi.

Iсторичнi пiснi часто виступають як своєрiдний художнiй iсторичний документ окремої епохи, бо лише з нього можна скласти реальне уявлення про ту чи iншу подiю. Так, наприклад, пiснi про боротьбу з турками i татарами зримо i майже з лiтописною дбайливiстю змальовують перед нами картини лихолiття в Українi XV столiття («Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», «За рiчкою вогнi горять», «Ой, Морозе, Морозенку» тощо). Не менш майстерно складенi пiснi про боротьбу iз польською шляхтою, знайомлячи нас з уславленими iсторичними особами, героями: Максимом Кривоносом, Iваном Богуном, Данилом Нечаєм та iншими. Але з особливою любов’ю i повагою створили безiменнi пiснярi образ Богдана Хмельницького, що став символом визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рокiв?

Чи не той то хмiль, що коло тичин в’ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється.

Гей, поїхав Хмельницький i к Жовтому Броду,

Гей, не один лях лежить головою в воду.

З iсторичної пiснi постає наша iсторiя. Iсторична пiсня сповнює серце кожного українця любов’ю i гордiстю, вчить нас повазi до сивої давнини. Тому, на мою думку, це - безцiнний скарб, який ми мусимо зберегти i передати нащадкам.

Звеличення нацiональних героїв в українському героїчному епосi

Сьогоднi, коли наша Україна стала на шлях незалежностi, ми з особливою повагою i шаною вдивляємося у постатi тих героїв, якi свого часу боролися i вiддавали життя за її свободу й сувереннiсть. Їх немало було в славнiй iсторiї нашої країни, iмена цих вiдважних синiв рiдної землi золотом вкарбованi в її пам’ять.

Український героїчний епос знайомить нас iз багатьма безсмертни ми постатями захисникiв народу України, яка зазнавала постiйних нападiв ворогiв:

Зажурилась Україна,

Бо нiчим прожити,

Витоптала орда кiньми

Маленькiї дiти,

Котрi молодiї -

У полон забрато;

Як заняли, то й погнали

До пана, до хана.

Та на захист стають козаки, якi обороняють рiдну землю i волю свого народу; серед них - на почесному мiсцi Богдан Хмельницький, котрому присвячено багато дум та пiсень. Вiн оспiвується народом як досвiдчений полководець, мудрий воєначальник, який не боїться того, що «iде ляхiв сорок тисяч хорошої вроди». Адже за ним «велика потуга» - народ, що довiряє йому:

А я ляхiв не боюся i гадки не маю,

За собою великую потугу я знаю,

Iще й орду за собою веду:

А все, вражi ляхи, на вашу бiду.

Ще двi iсторичнi постатi - Дорошенко та Сагайдачний - герої пiснi «Ой на горi та женцi жнуть», що змальовує картину козацьких походiв початку XVII столiття. Коли читаєш цю пiсню, переймаєшся гордiстю за iсторичне минуле Батькiвщини, за її синiв-героїв, один з яких:

Веде своє вiйсько,

Веде запорiзьке

Хорошенько!

Постать одного iз керiвникiв Колiївщини - Залiзняка - оспiвана народом у творi «Максим козак Залiзняк». Ця пiсня, одна з багатьох, присвячених цьому героєвi, є продовженням народнопоетичної традицiї героїчного епосу. У нiй образ Залiзняка уособлює могутнi сили народу, його вiльнолюбний характер. Заради визволення свого народу з ярма Максим iде на кривавий двобiй i перемагає:

Та вдарили з семи гармат

У середу вранцi

Накидали за годину

Панiв повнi шанцi…

Визволення українцiв iз турецької неволi породило великий цикл народних дум, яскравим прикладом яких є «Втеча братiв iз города Азова, з турецької неволi». Її тема - це показ трагiчної загибелi козака-українця через потурання його братами народної моралi. Сила народного таланту створила три рiзних образи наших полонених спiввiтчизникiв, але, видiляючи з-помiж них молодшого брата за його людянiсть i хоробрiсть, народ славить його як героя:

I вже його слава не вмре, не поляже,

Буде слава помiж царями,

Помiж панами,

Помiж православними християнами.

Знайомлячись iз творами українського героїчного епосу, ми переконуємося, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. Про це свiдчать i легенди («Як Сiрко перемiг татар»), i балади («Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси»), i думи, i пiснi, i навiть казки («Яйце-райце», «Iван-мужичий син»). Безперечно, всi вони є не лише джерелом iнформацiї про iсторичнi подiї, а одним iз найважливiших джерел iсторичної та нацiональної самосвiдомостi народу.

Вiдтворення героїчної i трагiчної iсторiї України та боротьби запорозького козацтва за волю i незалежнiсть у народних пiснях i думах

Про нашi битви на паперi голо

Лише в пiснях вогонь отой пашить…

Лiна Костенко

Iсторiя України…

Це вiйни i повстання, це сльози i перемоги, це «тихi води, яснi зорi» i буруни бiля Днiпрових порогiв, це незламнiсь Байди i крилатi козацькi «чайки» серед хвиль розбурханого моря, буйнi веселощi на Сiчi пiсля перемог i плач полонянок у неволi, це ненависть i любов, вiрнiсть i зрада - це все, чим живе людина, чим живе народ, живе весь свiт.

Слухаю дзвiн бандури чи кобзи, слухаю пiснi-думи моєї України - i перед очима постають картини.

Спокiйно коливається ковила у степу, та раптом - пил, крики, свист татарського аркана. Палають хати, чути стогiн, зойки…

Не раз таке траплялося в Українi. Тодi на захист свого краю виступали козаки. Про це - у пiснях i думах:

Бились з ранку козаченьки

До ночi глухої.

Козакiв лягло чимало,

А татар - утроє…

(«Ой, Морозе, Морозенку…»)

Ось стоїть вiн перед нашими очима, як величний пам’ятник козацькому героїзму, людям, що здатнi загинути за рiдний край. Стоїть на Савур-могилi з раною у грудях (вороги в нього «живцем серце виривали») i прощається з Україною.

Та не тiльки турки i татари лiзли на родючi українськi землi, як сарана, приходили i польскi магнати. I знов на боротьбу вставали лицарi-козаки. Перебийнiс «лядськую славу загнав пiд лаву». Богдан Хмельницький… Погляньмо:

Гей, поїхав Хмельницький iз Жовтого броду.

Гей, не один лях лежить головою в воду.

(«Гей, не той то хмiль…»)

Та були i поразки. I панували в Українi польскi та литовськi поневолювачi. Тодi козаки ставали гайдамаками, брали до рук свяченi ножi.

Ой ви, ляшки, та недовiрки,

Годi ж панувати,

Гей, недалеко iде Гонта,

Дась вiн вам взнаки.

(«Ой наварили ляхи пива…»)

Поруч з ним - його найближчий друг Максим Залiзняк.

Отак Максим Залiзняк

Iз панами бився

I за те вiн слави

Гарной залучився.

(«Максим козак Залiзняк»)

Столiттями точилася боротьба. В народних пiснях ми знаходимо метафоричнi картини:

Чорна рiлля зорана

I кулями засiяна, гей, гей!

(«Чорна рiлля зорана»)

Хто ж оборонить цю землю? Хто стане на її захист? Козацькi лицарi - бiльш нiхто. Люди, що найбiльше в свiтi люблять Україну, готовi за неї життя вiддати, навiть пiсля смертi хотiли б залишитися в її пам’ятi. Нiякi тортури не можуть змусити козака зрадити рiдну землю i вiру християнську. В Царградi висить «за гак ребром зачеплений» Байда та стрiляє в турецького царя. «Ото ж тобi, царю, за Байдину кару», - закiнчує «Пiсню про Байду» сивий кобзар.

А ось закований у кайдани невiльник Самiйло Кiшка говорить ляховi Бутурлаку:

Бодай же ти того не дiждав,

Щоб я вiру християнську пiд нозi топтав!

(«Самiйло Кiшка»)

А коли i траплялася зрада, то вона безжально каралася. Як колись Тарас Бульба, дає благословiння на покарання свого сина Сави старий героїчний козак Чалий («Ой був в Сiчi старий козак»).

Героїчно гине у Варшавi посаджений на палю Гордiй Чурай («Орлику Чураю»), вiдважно воює козак Нечай («Ой, з-за гори високої»). Оспiвують пiснi та думи героїзм та лицарство вiдомих iсторичних осiб: Кривоноса, Богуна, Хмельницького, Супруна, Сiрка, Палiя та iнших - i маловiдомих козакiв.

I майже завжди це «вiльнi птахи», для яких «степ широкий» - «сват», «шабля й люлька - вся родина, сивий коник» - «брат» («Там де Ятрань круто в’ється»). Такий i козак Голота, що полем гуляє «нi города, нi села не займає», але на пiдступнiсть татарина дає гiдну вiдсiч. Як мiфiчний Антей, вiн черпає сили у рiднiй землi.

Козаки вмiли i пити-гуляти, i воювати. Жили за принципом: «як бити, то бити, як пити, то пити». I часом необачними бували, як козак Нечай, що

…поставив…

Три сторожi в мiстi,

А сам пiшов до кумоньки

Щуку-рибу їсти.

Однак, насамперед, все ж таки була справа, заради цього розлучалися i з матiр’ю, i з жiнкою. Але й теплоти душевної не позбавленi цi нещаднi до ворогiв лицарi. Ось як зворушливо прощається iз земляками козак, що їде з України («Ой гай, мати»):

Виїжджавши, шапку знявши,

Низенько вклонився:

«Ой прощайте, слобожани,

Може з ким сварився».

…Замислююся над долею України та її лицарiв. Заплющую очi

i знову бачу вечiрнє небо, яскравi зорi, Днiпровi пороги, вогнища… Лунає соковитий, глибокий, якийсь величний голос сивого кобзаря:

Ей, пане Хмельницький, Богдане-Зиновiю,

Наш батю, полковнику чигиринський.

Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили та гуляли,

А неприятеля пiд нозi топтали!

(«Хмельницький i Барабаш»)

Спiває кобзар i про вiйсько Запорозьке, що «як мак процвiтає», але, на жаль, i про те, як Сiч руйнували. Думаю: це ж i мої предки, якась крапелька їхної кровi i в моїх жилах. I повторюю вiршi Василя Симоненка:

Ви, байстрюки катiв осатанiлих,

Не забувайте, виродки, нiде:

Народ мiй є!

В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує i гуде.