ЯК Я ГОТУВАВ ОБІД. Це було одного разу, коли моя мама зранку поїхала в село допомогти бабусі. Я ж, бажаючи, щоб мама по приїзді додому відпочила, вирішив сам пригготувати обід. Добре вимивши руки, закотив рукава сорочки, щоб не заважали, підв’язався маминим фартухом. Неслухняний чубчик сховав під хустку, бо мама завжди казала: «Світити волоссям під час обіду не можна». Спершу я хотів приготувати тільки локшину. Налив у каструлю молока, одразу ж поклав локшину, прикрив посудину, щоб вариво швидше готувалося. Тоді надумав зварити ще й овочевий суп.
Заходився чистити картоплю, порізав її кубиками, розібрав на суцвіття капусту, посік моркву. Тільки-но вкинув усе в каструлю, як чомусь почала підстрибувати на плиті локшина. Раптом з-під кришки вихопилося молоко, зашипіло й почало разом із локшиною. Вибиратися на волю. Не маючи часу шукати якусь ганчірку, я вхопив каструлю голіруч. Скрикнув від болю, кинув її геть5, а сам почав розмахувати обпеченою рукою, дмухати на неї. Та ось необережно зачепив іншу посудину - і вже мій суп на підлозі. Але ж незабаром і мама повинна повернутися! Тоді я схопив віник, змів усе з підлоги, вимив її. Швиденько налив у чайник води, поставив на вогонь.
Аж ось і мама!Я її зустрічаю на порозі кухні - розпашілій, із розкуйовдженим чубом, у хустці, що з’їхала на самісіньку потилицю. «Мамо, я так на тебе чекав, ходімо пити чай», - втомлено кажу я. Ось так скінчилася моя перша спроба приготувати обід.
ЧОМУ Я ЗАПІЗНИВСЯ НА УРОК. Сьогодні я запізнився до школи через надзвичайні події вдома. Вранці я збирався на заняття та не знайшов свого щоденника. Я шукав його всюди, а потім побачив якісь клаптики біля миски мого собаки Джека.
Виявилося, що Джекові не дали сніданку вчасно. Пес був голодний та зубами відкрив мій шкільний ранець. Джек витягнув звідти щоденника, бо той видався собаці найсмачнішим.
Але собака не став їсти всі сторінки, а сжував лише останню, що була заповнена. Якраз там стояла двійка та був запис вчительки червоною пастою про те, що я галасував на уроці. Але Джек цього не знав, тому поїв ту сторінку, а сам щоденник сховав під килимок.
Довелося мені провести с Джеком виховну бесіду. Я довго вмовляв його показати, де він подів щоденника. Врешті-решт, Джек погодився. Я мерщій схопив подряпаного щоденника та побіг до школи.
ПОДОРОЖ У ГОРИ. Минулого літа тато, мама і я їздили в Карпати. Подорож була дуже цікавою. Я вперше побачив гори. Особливо вразили мене велетенські буки. Вабила зелень сосон, смерек, ялівцю. У величезних малинниках ми нарвали чимало малини. У лісі на схилі гори назбирали повне відро білих грибів. На згадку про нашу подорож тато зробив багато знімків. Пізно ввечері ми поїхали додому. Ця подорож у гори мені запам’яталася назавжди.
РОЗПОВІДЬ ПРО ДЯТЛА. Моя розповідь буде про птахів, точніше, про одного з них. Я розкажу про дятла. Одного разу я поїхав до родичів у село. Там я гуляв у їхньому саду, великому та старому.
І ось, під час моєї прогулки, я почув голосне: "Тук-тук!” . А потім пролунало чітке рипіння дверей: "Тр-р-р!”. Немовби хтось постукав, і для нього самі відчинилася старі та незмащені дер'евяні двері. Але у садку навколо мене ніяких дверей, звісно, не було! Я почав здивовано озиратися, а тим часом звук пролунав ще раз, над самою моєю головою.
Аж тоді я побачив, як щось червоне майнуло на стовбурі дерева. Я здогадався, що це дятел. У тіні старої розлогої яблуні спочатку можна було помітити тільки червоний капелюшок птаха. Чорно-біле пір'я дятла я побачив пізніше, коли очи звикли до тіні.
Бачити дятла перший раз у житті для мене було так несподівано! До того ж на старому стовбурі дятел виглядав дуже нарядно. Відтак, я аж завмер на місці від подиву та захоплення.
Птах-трудівник старанно перебирався по стовбуру то сюди, то туди. Довгим дзьобом він стукав по дереву та прислухався. А відчувши шкідника, що сховався під корою, встромляв у дерево дзьоба та видавав своє фірмове: "Тр-р-р!”. Побачивши мене, дятел кумедно повертів голівкою в червоній шапочці, трохи почекав. Оскільки я не намагався вилізти на його дерево, цей працьовитий птах спокійно продовжив свою справу.
Я довго спостерігав за дятелом, аж поки він перелітів на інше старе дерево. У високій густій кроні абрикоси його вже не стало видно. Але я ще довго чув: дятел продовжував працювати.
ЯК Я ПІЗНАЛА СПРАВЖНЮ ЦІННІСТЬ РЕЧЕЙ. На літні місяці мама з татом відвезли мене до бабусі. Довгий час у мене не виходило увійти в режим їх селища: прокидатися з появою сонця, вони називають це "з першими півнями”, гнати на випас тварин, працювати на грядках і в саду. Якось я запитала бабусі: "Навіщо так рано?” Тоді вона сказала, посміхнувшись: "А ти, онучка, вийди в город годині о дванадцять і спробуй бур’яни повисмикувати, грядки переглянути, підійди до малинник і ягідки позбирав”. На другий день опівдні, коли дрімає все село, я з бабусею вирушила на грядки.
• - Онучка, он бiля моркви молоді бур’яни вибилися, висмикни їх … • Тоді я наблизилася до великих і частим морквяним вершка. • - Бабуся, але ж це ж молода симпатична травичка, нехай собі росте. • - Ні, дитинко, ця трава дуже швидко зростає, і харчується вона тими ж соками, які потрібні моркви. Якщо бур’ян не прибрати, його коріння будуть забирати все, і морква виросте маленька і не така смачна.
Після того, як ми обробили всі грядки, ступати в малинові кущі не було ніякого бажання. Бездушно пекло сонце, піт струмками біг по мені. З тих пір я знаю, що саме в ранкові години легше і приємніше за все працювати. З часом я звикла прокидатися зі сходом сонця, ходити по воду, годувати птахів і працювати на городі. І пройшло зовсім небагато часу, як ми пробувала вже дозрілі плоди, які були вирощені з великою турботою. Вони росли не без моєї праці, і тому я відчуваю гордість. В останні літні дні я повернулася додому, тільки тоді я зрозуміла, що змінилося мій світогляд. На багато чого я почала дивитися зовсім по-іншому. Тепер я розумію, як багато працював людина над предметами, які я кожен день використовую. Думаю, я б не повірила, якби мені раніше хтось сказав, що робота в селі допоможе мені усвідомити те, чого я раніше не розуміла.
