ВИТИНАНКИ. На новорічні свята ми всією родиною поїхали у гості до тітки. Як же красиво було у неї в кімнаті. На вікнах, на стінах, полицях, сволоці - скрізь були наклеєні витинанки. Вони створювали радісний, передсвятковий настрій, дарували насолоду. Мені дуже захотілося навчитися робити ці незвичні прикраси. Я дізналася, що для витинанок беруть тонкий папір і фарбують його в червоний, рожевий, синій, зелений кольори. Папір складають учетверо і витинають так, щоб не було суцільних розрізів, щоб усі елементи були єдиними. З того часу я полюбила ці чудернацькі витвори. До кожного свята я прикрашаю свою кімнату різнокольоровими витинанками, дарую їх друзям та знайомим.

БОРОВИЧОК. Восени ми з дідусем полюбляємо ходити збирати в лісі гриби. Приємно йти осіннім лісом, де під ногами багато опалого листя, в якому ховаються гриби. Гриби треба вміти збирати, а також знати, які гриби їстівні, а які ні. Я знаю багато їстівних грибів: опеньки, лисички, маслюки, боровики та інші. Найбільша радість для грибника, коли він у лісі знайде галявину, на якій ростуть боровики. Одного разу поталанило і мені. Випадково неподалік від великого дуба я помітив товстенького боровичка, який хоч і був маленький, але впевнено і твердо ріс серед опалого листя на галявині. Я став уважно оглядати галявину, і знову побачив боровика. Великий гриб ніби староста стояв посеред галявини й оглядав інші гриби. Шапка на ньому завбільшки з полумисок, а ніжка завтовшки з мою руку. Через декілька хвилин мій кошик був наповнений, і я радісно пішов до дідуся.

ПОЖЕЖА. У нашому багатоповерховому будинку живе хлопчик Михайлик. На день народження йому подарували кошеня. Руденьке, а на сонці його шерсть переливалася і палахкотіла жовтогарячим вогнем. І Михайлик назвав своє кошенятко незвичним ім’ям Пожежа. Наступного ранку хлопчик не знайшов свого вихованця у кімнатах. «Пожежа! Пожежа! До мене!» - кричав він, але кошеняти не було. Михайлик вибіг на балкон і побачив, що Пожежа переліз на сусідський балкон. «Пожежа! Пожежа!» - щосили закричав Михайлик. На його крик із квартир почали вибігати перелякані люди. Вони не могли зрозуміти, що сталося і де горить. А Михайлик намагався дістати своє кошеня, спробував навіть перелізти на сусідній балкон. Побачивши це, мешканці будинку визвали пожежну машину. Побачивши пожежників, Михайлик закричав: «Велике спасибі, що ви прийшли допомогти врятувати мого друга». Не буду описувати, що було далі. Не знав хлопчик, що його батьки заплатять за приїзд пожежної машини. Адже в цей час, може, комусь і справді потрібна була допомога. Та у Михайлика тепер інші проблеми. Він шукає для свого кошеняти нове ім’я.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ. На день народження мені батьки подарували собаку. А тварини потребують догляду, тому в мої обов’язки входило гуляти з собакою вранці та ввечері. Теплого літнього вечора ми з Дружком, так звали мою собаку, йшли стежкою у міському парку. На майданчику для тварин вже не було нікого. Дружок весело бігав біля мене, а потім раптом насторожився - і побіг у протилежний бік, де почав весело гавкати. Цікавість змусила і мене підійти туди, де весело крутив хвостиком Дружок. Коли я підійшов і намагався роздивитись, що ж побачив під кущем мій собака, то відчув, що щось дряпає мені ногу. Я опустив очі до ніг і побачив, як по штанині дерлося злякане маленьке кошеня. Воно втекло від собаки і просило захисту у мене. Я взяв кошеня на руки, приголубив і заспокоїв його. Кошеня приємно замурчало. Додому ми повернулися втрьох.

ГНІЗДО НА ДАХУ БУДИНКУ. Ось вже який рік поспіль я проводжу літо у селі Іванівка у нас на Слобожаншині. Село невелике, два десятки дворів, колись тут вирувало життя, а потім молодь почала від’їжджати до міста. Поїхали й мої батьки - мама з татом, але корені не забувають: приїздять не лише відпочити, а й попрацювати. Я теж ні тільки байдики бити приїжджаю до бабусі з дідусем, а й допомагати по господарству. Наше село примітне тим, що на дахах кількох будинків та інших високих спорудах, і навіть на стовпах мережі електропередач можна побачити гігантські гніда. Деякі з них досягають у діаметрі півтора-два метри. Це помешкання білих лелек. Будівельним матеріалом стають хмиз і гілки дерев. Гнізда великі, не менші метра. Коли б я не приїздив у це дивне село Іванівку, жодне гніздо не пустує.

Я помітив: щоразу, коли я після довгої перерви бачу гніздо, воно змінюється збільшується. Я кажу про гніздо поблизу нашого подвір’я, але те ж саме відбувається і з рештою гнізд. Дідусь розповідав, що лелеки, повертаючись з далекої Африки, поселяються в тому самому гнізді протягом декількох років. Щороку вони добудовують гніздо, збільшують. Я із задоволенням спостерігаю за цими білосніжними птахами. Які ж вони красиві: чорна смуга на крилах, яскраві червоні ноги, к граціозно вони ширяють над селом.

Дідусь допомагає лелекам, і я разом із ним. Для того щоб привабити в ці краї більше білосніжних птахів, мешканці села установили на стовпах платформи гнізд лелек. Ми разом з дідусем збудували одну з таких платформ. Ми збили іх у вигляді величезного квадрата. Цей квадрат, щоправда, поставили на даху нашого будинку, а щойно збудованого по сусідству - там оселилася молода лелека. І ось на цій дерев’яній платформі лелеки звили гніздо.

- Ці птахи неодмінно принесуть молодятам щастя, - сказав дідусь, - лелека принесла щастя й нам з бабусею, коли ми були ще зовсім молоді.

ЯК МИ ПЕКЛИ ШАШЛИК. Однієї травневої суботи ми з однокласниками зібрались іти до лісу. Плани мали грандіозні: зварити кашу, насмажити шашликів, а ще награтись і набігатись досхочу. Аж ось нарешті всі зібралися. Перевірили, чи все взяли, і хутко рушили. Сонячне проміння пестило нас, зігріваючи уже по-справжньому. Незрівнянні аромати дарувала яскрава травнева зелень. Зупинившись на улюбленому місці, ми звично і швидко розвели вогонь, а незабаром запах польової каші уже розносився по галявині. Посмакувавши кашею, хлопці побігли грати у волейбол, за ними попрямували й дівчата.

Чаклувати над шашликом залишився лише Андрій - великий знавець і любитель цієї справи. Гра була чудовою, і Максим навіть роззувся - аби легше було бігати. Ось тут і сталася біда. Побігши в кущі за м’ячем, Максим наступив на уламок скла. Хлопець скрикнув від пекучого болю, а за мить уся шкарпетка була в крові. Першою отямилася Марійка. Вона завжди брала з собою ліки першої необхідності. Швидко обливши рану перекисом водню, туго затягла її бинтом. Першу допомогу було надано, тепер необхідно було терміново повертатись у місто. Друзі обережно посадили Максима на велосипед і доправили до лікарні. Провідувати однокласника прийшли всім гуртом. І назавжди запам’ятали сумний урок, що бігати без взуття не можна, а тим більше бити й розкидати скло!

НІЧНА ПРИГОДА. Ціле літо я гостював у своїх родичів, допомагав пасти телят. Одного разу мені довелося на кілька днів залишитися на острові з маленькими телятками. Увечері, коли їх заганяв, помітив, що серед них немає білолобої Зірочки. Я злякався, що на неї можуть напасти вовки, і пішов її шукати. Сонце швидко зайшло, на землю спали сутінки. Кущі і дерева, привітні і зелені вдень, тепер стали чорними і зловісними. Довго я шукав Зірочку, але так і не знайшов. Вирішивши продовжити пошуки зранку, я наблизився до куреня і побачив, що з пітьми на мене блимали чиїсь зелені очі. «Вовки»,- промайнуло в голові, і я за якусь мить виліз на високе дерево. Довелося там і ніч провести. Я боявся рухатися, боявся заснути, з нетерпінням чекав ранку. А коли зійшло сонце, із куреня вийшла Зірочка, на ходу дожовуючи мій сніданок. Я застиг із несподіванки, розсердився, закричав на теля, а потім голосно і весело розсміявся.

ПТАХИ КРИЧАТЬ. Влітку я з батьками відпочивав на базі відпочинку в лісі біля річки. Наш будиночок знаходився серед сосен, їх «лапи» заглядали в наші вікна, і це було весело. Виглянувши рано вранці у вікно, я іноді бачив рудих білок, що перескакують з сосни на сосну. Якщо вони були голодні, то опускалися на землю, тому що люди підгодовували їх. Час від часу ми з батьками відправлялися до лісу на пошуки грибів і ягід, і я помітив, як птахи тривожно скрикували, і по верхівках ялин звук йшов далеко-далеко, передаючись по ланцюжку. Тоді я запитав у тата: «Може птахи, які знаходяться ближчими до нас, попереджають інших, що в їх напрямі рухаються люди? Таким чином вони подають сигнал тривоги?» Мама з татом підтвердили мою думку. А тато сказав, що люди часто через халатність влаштовують лісові пожежі або розоряють пташині гнізда, тому лісові жителі бояться людей.

Мені було образливо і боляче за людей, які роблять це, але я був радий, що помітив неспокійну поведінку птахів і зробив правильні висновки. Надалі я намагатимуся їх не лякати і не турбувати. Спостерігати за природою можна, не руйнуючи її. Адже це - наша спільна домівка!

РАВЛИК НА ПАРКОВІЙ СТЕЖЦІ. Кілька днів поспіль лив дощ. Я не виходила з дому. Стоячи на балконі, я слухала його шум, дивилася з вікна на каламутні потоки, які неслися по дворовому асфальту. Стовбури дерев були чорними, здавалося, вони просочені вологою. Сумно було. Уранці визирнуло сонце, небо сяяло блакиттю, і, як це буває влітку, волога миттю почала випаровуватися. Нарешті можна прогулятися. Я поспішила у парк. Де-не-де на стежках були калюжі, але й вони танули майже миттєво. Повітря було напоєне ароматом свіжої зелені, пахло травами, землею, невідомими мені дикими квітами. Птахи раділи чудовому дню. На одному із кленів я помітила білку, шо якось швидко зникла. На деяких стежках лежало листя кленів і в’язів, збите дошем. Раптом я зупинилася. На асфальті, який уже був сухим, я побачила вологу тоненьку смужечку. Вона перетнула всю нещироку стежку. Враження було таке, ніби хтось умочив пензель у воду і провів ним по асфальту. Але хто ж цей дехто? За кілька кроків я знову побачила схожий слід. І раптом загадка розкрилася. Вологий слід за собою залишав равлик. Після дощу тут равликів дуже багато. Вони чомусь переповзають через асфальтову стежку. Деякі ще не встигли її переповзти. Я розхвилювався: адже не кожен перехожий зверне увагу на равлика і може легко його роздавити. Я підняла одного равлика і перенесла у траву. Потім побачила ще одного. Нахилилася над ним, щоб краще роздивитися. Довгасте тіло нагадувало мені листячко верби. Равлик ніби застиг, наче на щось чекав. До його панцера приліпився шматочок травинки. Я взяла равлика в руки. Він одразу ж почав зіщулюватися, намагаючись сховатися у овій будиночок.

«Справжнісінький колобок», - подумала я. Опустила й цього равлика у траву. Прийшовши додому, я вирішила написати попередження для відвідувачів парку: «На цій стежині після дощу багато равликів. Будьте уважні!»