Коли робимо огляд літератури і додаємо географічні визначення, то тим самим визнаємо, що вона якось особливо відмінна від основного масиву літератури певної країни. Драма в літературі української діаспори, можливо, більше, ніж будь-який інший жанр, несе на собі відбиток її незвичної долі, адже ці твори написано поза материком.

Емігранти, які виїжджали до різних країн Європи, мали намір на тимчасовий побут поза Батьківщиною, а ті, хто від'їздив до Північної Америки - на сталий побут. Вибір останніх був добровільним, хоча він і був спричинений політичними обмеженнями в освіті і праці для українців в Україні, що була толі під чужою владою (і про це з болем писали у своїх творах письменники-вихідці з України).

Дещо відмінною групою були ті українці, які емігрували з України після визвольних змагань і проживали у Центральній Європі (Польщі та Чехословаччині) чи в Західній Європі. Це були високоосвічені люди, вважали себе тимчасовими емігрантами і чекали повернення в Україну.

У багатьох країнах світу філософська рефлексія педагогічних феноменів сучасності актуалізує пошуки нової методології освіти, яка відповідала б особливостям постіндустріального інформаційного суспільства. У минулому методологічні засади педагогіки визначалися в нашій країні панівною ідеологією і вважалися об’єктивними, єдиними і безпомилковими для всіх дослідників, яким дозволялися наукові пошуки лише в межах заданих соціальним замовленням схем.

Акмеїзм - це напрям, що зародився в російській поезії в 1910 р. як альтернативний символізмові в момент його кризи і розколу. Це був час, коли «поетична молодь уже чітко усвідомлювала, що далі танцювати на її символічному канаті над прірвою всесвіту не тільки ризиковано, але й даремно, оскільки глядачі, яким надоїли сонця й зірки з картону, наліплені на чорному коленкорі символічного неба, стали позіхати і розбігатися.

Аналіз художнього твору - це уявна операція над твором, яка передбачає членування його на частини (складники змісту і форми), виділення певних частин, дослідження їхніх особливостей, визначення місця й функціональної ролі в загальній системі твору, встановлення характеру взаємодії з іншими його частинами.

Роздум за творами Езопа та Івана Крилова. Основоположником байки вважають античного раба-митця Езопа. Дійсно, мудрість його байок настільки глибока і невичерпна, що протягом багатьох століть нею користуються байкарі.

Бароко - це напрям у мистецтві та літературі у 17-18 століттях, який прийшов на зміну Відродженню. Слово «Бароко» перекладається як «перлина неправильної форми». Назва була дана цьому напрямові невипадково. Основними рисами бароко були асиметрія, тяжіння до контрастів, до пишної, ускладненої форми, парадності.

Теорію образу, ікони (від грец. еikōn - зображення, образ) було розроблено Іоанном-Мансуром Дамаським (християнином з арабського міста Дамаск - центру іконошанувальників). Полемізуючи з іконоборцями, які, посилаючись на біблійну заповідь "Не сотвори собі кумира”, вважали, що Бога - Абсолют - не можна уявити собі в будь-якому вигляді і тому відхиляли саму можливість створення ікони і поклоніння їй, Іоанн-Мансур Дамаський наполягав на необхідності створення і шанування ікон.

З великої літери пишуться: 1. Перше слово, яким починається речення після крапки, трьох крапок, знака оклику, знака питання, що стоять у кінці попереднього речення: Ой яка чудова українська мова! Де береться все це, звідкіля і як? Є в ній ліс - лісок - лісочок, пуща, гай, діброва, Бір, перелісок, чорноліс, Є ще і байрак (Підс.). Шопена вальс… Ну хто його не грав і хто не слухав? (Рил.).

ГУМОР (від англ. humour - причуда, норов; лат. humor - волога) - різновид комічного, зображення життя у беззлобно-добродушному, жартівливому тоні. На відміну від- сатири, яка відзначається заперечним пафосом, гумор не заперечує зображуване, а піддає осміянню лише певні його сторони. Гумор властивий багатьом жанрам українського фольклору (анекдоти, приказки, коломийки, пісні тощо). Майстри гумору - І. Котляревський, М. Гоголь, Л. Глібов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник, П. Глазовий та ін.

Антична культура називається так завдяки гуманістам епохи Відродження (саме вони надали терміни-назви і для своєї епохи, і для Середньовіччя). Слово "антична” походить від лат. "antiquus” (”давній”). Для діячів епохи Відродження саме греко-римська культура, яку визначали цим терміном, була найдавнішою, а коли було відкрито більш давні цивілізації, термін залишився як спеціальний, що відокремлював греко-римську стародавню культуру (бо вона була сучасницею і египетської, і шумерської, і давньоєврейській) від інших культур Стародавнього Сходу. ЇЇ хронологічні рамки: ІІІ тис. до н. е. - V ст. н. е.

Що таке міф? Міф (від грец.- слово, мова) - переказ, легенда, що виникла в глибоку давнину, ранні зразки усної народної творчості. Міф відбиває прагнення людей з’ясувати причини і сенс явищ, що спостерігаються, виходячи з перекопанії в існуванні божественних сил.

Історична та культурна доба Відродження розпочинається у 14 столітті в Італії та завершується у 17-му столітті, поширившись по всій Європі. Вона розділяється на Протовідродження, раннє, високе (період розквіту), пізнє Відродження та окремо виділяється північне Відродження ( в Англії та Нідердландах)

Епоха Просвітництва - одна із чудових сторінок в історії західноєвропейських культур. Просвітниками називають ідеологів XVIII ст., філософів і письменників, які виступили з критикою феодальних порядків. Просвітники були переконані в тому, що саме розум, ідеї, знання правлять світом; вони засуджували деспотизм і висміювали забобони суспільства.