Твори з народознавства
Тополя. У кожного народу є свої улюбленi рослини. В українцiв здавна дуже поважають ялину, вербу, дуб. Неможливо уявити собi українське село без калини бiля криницi, без чорнобривцiв i м’яти пiд вiкном. Образ України - це також тополя над шляхом. Це таємниче поетичне дерево, що часто згадується в народних пiснях, легендах як "сокорина”. Тополями, особливо бiлими, та їхнiм рiзнови дом - згаданим уже осокором - обсаджували шляхи i садиби. Iнодi тополi ще називали яворами. Зараз, їдучи степовою дорогою, неодмiнно побачиш тополi, що бовванять вдалечинi. Тополя - один з улюблених образiв української народної творчостi. Вiн є символом краси i кохання. Звичай вшановувати дерева, в тому числi й тополю, зберiгся до нашого часу в обрядi Зелених свят, коли дiвчата водили "Тополю” або "Вiльху”. Прикрашаючи хати й подвiр’я, дiвчата з пiснями водили по селу прибрану зеленню дiвчинку - "тополю”. Усi спiвали: Стiй, тополенько, Стiй, не розвивайсь, Буйному вiтроньку Не пiддавайсь. Образ дiвчини-тополi можна зустрiти, наприклад, у баладi Т. Г. Шевченка "Тополя”. Дiвчина, довго чекаючи свого милого, перетворилася на тужливу тополю, випивши зiлля бабусi-ворожки: Зiлля дива наробило - Тополею стала. Не вернулася додому, Не дiждала пари; Тонка-тонка та висока - До самої хмари. А Леся Українка у вiршi "Красо України, Подiлля!” чудово змальовує український пейзаж: Он де балочка весела, В нiй хорошi, краснi села, Там хатки садками вкритi, Срiбним маревом повитi, Коло сел. Стоять тополi, Розмовляють з вiтром в полi. Тополя використовується i в господарствi як будiвельний матерiал. М’яка деревина тополi йшла на виготовлення човнiв. Iз цього дерева отримували жовту фарбу, а кора тополi використовувалася при вичинцi шкiр. Твiр-оповiдання. Їжачок Одного разу влiтку я зi своїм другом Миколою зiбрався за суницями. Пiшли в лiс. Стояв погожий сонячний ранок. Могутнi дерева вкрилися сивим серпанком туману. Веселi променi сонця позолотили верхiв’я молодих дубiв, ясенiв, i вже грайливо гойдається на їхньому, яскраво-зеле ному сплетiннi листя. Йдемо наче м’яким килимом, а не по травi, i залишаємо слiд. Це збивається сива роса, до якої сонце ще не добралося. Мiж росянистою травичкою видно червонi шапочки суниць. Вони немовби ще дрiмали, схиливши голiвки одна на одну. Потривожили їх, почали збирати. Щоб не загубитися, ми перегукувалися. Назбиравши повен кошик суниць, я покликав товариша, i ми пiшли додому. Недалеко вiд дороги пiд кущиком побачили маленького їжачка. Вiн враз згорнувся в клубочок. Я сказав Миколi: - Давай вiзьмемо його додому, вiн житиме з нами. - Давай, - вiдповiв той. Ми поспiшили додому. А вдома у нас жила кiшка Мурка. Побачивши звiрка, вона сама наїжачилась, якось по-гусячи засичала. Отак неприязно вона поставилась до гостя. Налили їжаковi в блюдце молока. Але вiн до нього навiть не пiдходив. Тодi ми вийшли з кiмнати. Дивимося у вiкно. Їжачок несмiливо наблизився до молока. Тiльки насмiлився його скуштувати, а Мурка його лапою… I боляче вкололася. Бiльше вона його не чiпала. З того часу вони подружилися. Пили молоко з одного блюдця. Тепер Мурка обережно торкалася лапою до його колючок, коли хотiла погратися зi своїм смирним другом. Через деякий час ми вирiшили вiдпустити їжачка на волю. Випустили в тому мiсцi, де знайшли. Вiн тихенько полiз у лiсовi хащi. А ми засумували, та вже ж i радi були за нього: в лiсi йому буде краще. Щасти тобi, наш маленький друже! Твiр-опис. Осiнь Згасло веселе барвисте лiто, i осiнь стала повноправною господаркою у лiсах, полях, на рiчках i ставках. Уранцi вже незвично холодно, а вдень ще, наче на згадку про лiто, сонечко весело пригрiває. Вiдпочива ють пiсля тривалої та виснажливої працi поля. Вiддали господарям свiй багатий урожай садки. У всьому вiдчувається прохолодний подих осенi. Сiре небо все частiше вкривають низькi та важкi хмари - сiється дрiбний надокучливий дощик. Наче замислившись, стоїть сумний i мовчазний лiс. Деревам ось-ось доведеться скинути своє пишне вбрання, пiдставивши гiлля холодним дощам, хуртовинам. Ось повiльно кружляє у повiтрi кленовий листок. Старий дуб журливо рипить на галявинi, наче замислився перед тривалим зимовим сном. Як нiжно виглядає золота берiзка на тлi синюватих ялинок та зелених сосен! Вона опустила свої вiти й журиться, що скоро прийдуть холоди. А бiля вкритого мохом трухлявого пенька вишикувались у рядок рiвненькi та стрункi опеньки. Їх дуже багато, i всi так i просяться у кошик. Розкiшними червоними кетягами обвисає горобина. А липовий листок з почорнiлими гострими зубчиками наче вкритий нiжним оксамитом. Пожовкла трава припала до самої землi, i тiльки крихiтнi блiдо-червонi зiрочки вереску милують око. Високо в небi роблять прощальне коло запiзнiлi ключi журавлiв. Вони летять у вирiй i сумно курличуть, наче ще раз нагадують, що прийшла осiнь. Десь угорi над нами перегукуються i дикi гуси. Холодно вже в рiдних краях, ось вони й вiдлiтають туди, де тепло. Тiльки горобцi лiтають навкруги та цвiрiнькають, бо їм нiкуди поспiшати. Усе це i є ознаками найпрекраснiшої пори року, оспiваної поетами та художниками, - золотої осенi. Твiр-роздум. Моя країна Ми живемо в прекрасному краї - Українi. Вiн славиться родючими землями з багатими врожаями, чудовою природою. Ми вивчаємо унiкальнi природнi та клiматичнi умови нашої країни на уроках приро дознавства. Високi шпилi Карпат, їх буковi лiси, родючi землi центральної України, яскраве сонце кримських курортiв, уславлена Слобожанщина - це все моя країна. Але перш за все наш край вiдомий добрими працьовитими людьми. Що б не вiдбувалося - завжди українцi вiдстоювали свободу i честь свого краю. У боротьбi з турками, польською шляхтою, нiмецько-фа шистськими загарбниками вирiшальну роль вiдiгравав народ. Люди вважали за честь померти, захищаючи своїх рiдних вiд ворога. Так само народ самовiддано вiдбудовував свої мiста й села. У всi часи українцям були притаманнi такi риси, як доброта, працелюбнiсть, повага до iнших людей, тяжiння до краси i духовностi. Це є нацiональними рисами нашого народу. Пересвiдчитися в цьому я можу на прикладi своєї бабусi, яка живе в селi. Приїжджаючи до неї у гостi, розумiю, що для мене це найщасливiшi днi. Бабуся - добра, лагiдна людина, з любов’ю ставиться до мене. Вона часто розповiдає менi iсторiї про минуле, вчить поважати природу. Разом iз нею ми працюємо на городi чи ходимо в лiс збирати бiлi гриби. Я знаю, що головне для кожного з нас - бути вiрним своїй Батькiв-щинi, бути її свiдомим громадянином. I я намагаюся стати ним, бо прагну бути схожим на своїх батькiв i мою улюблену бабусю. Мiнiтвiр. Палає вогнищем горобина Кружляє рiзнокольорова хуртовина. Обриває осiнь розкiшне вбрання дерев, кидає його на дороги, несе в рiки i калюжi, нiби намагається змити яскравi, веселi фарби. Ранки вже прохолоднi. Нi-нi, та й вкриється трава срiблястим пилом. Правда, видаються погожi й теплi днi, i тодi здається, нiби знову повернулось лiто. Та ненадовго. I ось знову дрiбний холодний дощ, низьке похмуре небо, прощальнi крики перелiтних птахiв. З кожним днем все прозорiшим стає лiс. Втрачає вiн свою таємничiсть, скидає на землю своє розкiшне вбрання. I тодi запалають на лiсових галявинах вогнища горобини. Довго палатимуть вони, освiтлюючи лiс своїм холодним полум’ям, доки не налетять на них гомiнкi жвавi ватаги дроздiв на веселий бенкет. Горобина пишна та гарна з весни до осенi. Весною свiтло-жовтi, майже бiлi пухнастi шапки квiтiв прикрашають це дерево мереживною кроною. Чому мереживною? - спитаєте ви. Придивiться уважнiше. Мереживною робить її листя. Чи не правда, здається, що хтось накинув на горобину сплетене мереживо? Поспiль на горобинi почнуть вистачати ягоди, якi з кожним днем будуть ставати жовтогарячими, потiм все бiльш червонiтимуть, поки нарештi не запалають яскравим вогнищем. Не тiльки на лiсових галявинах можна зустрiти це дерево. Висаджують його бiля домiвок, уздовж дорiг. Горобина - одна з улюблених дерев українського народу. Недарма її ласкаво називають горобинонькою. Твiр-опис. Каштанова алея Неподалiк вiд мого будинку є великий парк, який починається каштановою алеєю. Особливо неповторна вона навеснi та ранньої осенi. Навеснi на каштанах швидко з’являється велике листя, яке дивними вiзерунками тягнеться до сонця. Дерева такi розлогi, густi, що пiд ними легко сховатися вiд дощу. Коли каштани заквiтають, здається, що їхнi гiлки уставленi бiлими рiзьбленими свiчками. Увечерi вони нiби свiтяться. Але це їхнє суцвiття: невеличкi пiрамiди утворюють бiлi з рожевою серцевинкою квiти, з яких i з’являються потiм плоди-каштани. Вони достигають восени, звисаючи гронами наїжачених кульок. Раз у раз чуєш, як один або кiлька їхнiх кожушкiв розпукуються, i круглястi лакованi каштанчики падають на алею. Або раптом вiдривається цiле гроно, з шумом падаючи в зелено-коричневе листя. Я дуже люблю, гуляючи у парку, знаходити нерозкритi кожушки й виймати звiдти каштани. Звабливо ж бо побачити новий плiд, який до тебе ще нiхто не бачив! Вiн темно-коричневий зi свiтлiшими рисочками, лакований з шершавою плямочкою на боцi. Саме з неї пробиватиметься паросток нового прекрасного деревця - каштана. Колись ми з мамою гостювали у бабусi, яка живе в селi Пiскувато му. Одного лютневого дня, поливаючи кiмнатнi квiти, я побачила дiвчат i хлопцiв, якi бiгали, гралися i жартували на вулицi. На моє запитання бабуся вiдповiла: "Сьогоднi ж Масляна почалася! ” Я попросила її розказати про це, бо бабусинi оповiдi завжди цiкаво слухати. I вона розказала про Масляну ось що. Широко вiдома зараз Масляна, на яку печуть млинцi - насправдi це проводи росiйської зими. Але ми, українцi, Масляну святкуємо iнакше. Основною стравою Масляної (Масленицi) є вареники з сиром, якi вживають з маслом або сметаною. "Взагалi, - продовжувала бабуся, - Масляна вважається жiночим святом, хоч участь у ньому можуть брати i чоловiки”. У понедiлок збиралися жiнки в гурти i вiдзначали початок Масляної, у вiвторок вони знову сходилися, влаштовували всiлякi забави i сценки-вистави. У середу та четвер iз жартами i смiхом вони обходили хати, де пригощались варениками з сиром i ще - горiлкою. "Але найцiкавiше, - пiдморгнула менi бабуся, - вiдзначали останнiй день Масляної - Сиропусну недiлю. Люди розважалися, наїдалися i пили досхочу, бо потiм починався суворий Великий Пiст. Того ж дня знайомi та родичi просили вибачення за образи, i йшли "заїдати i запивати” нанесенi одне одному прикрощi. Звичайно, їли вареники з сиром, тому й казали: "Вареники доведуть, що й хлiба не дадуть”. А вже ввечерi готувалися до приходу Великого Посту. Так завершувався останнiй день Масляної”. Людям було жаль прощатися з радiсними днями, тому вигадали примовку: "Масляна, Масляна, яка ж ти мала, - якби ж тебе сiм недiль, а посту - одна”. "Але нiчого вже не поробиш - "Не завжди котовi Масляна ", - закiнчила розповiдь бабуся. Твiр-опис природи. На ставку Одразу за селом, в оточеннi густого сосняку, розкинувся ставок. Вiн невеличкий, але надзвичайно чистий i прохолодний. Коли свiтить сонце, у ньому вiдбиваються тисячi сонячних блискiток, аж слiпнуть очi. Одинокi верби, що стоять поблизу, купають свої довгi жовто-зеленуватi коси в кришталевiй водi. Ставок багатий рибою. Нашi односельцi рано, коли легкий туманець ще висить над водою, починають "полювати” на рибу. Так i чуєш, як то тут, то там ляскає по водi хвiст окуня чи срiблястої плотви. По берегах ставка де-не-де ростуть заростi очерету. Вони утворюють також подоби острiвцiв посерединi пруду. Саме там ховаються вдень вiд дитячого галасу дикi каченята. Лише iнодi випливають вони погуляти на чисту воду в супроводi мами-качки. Кумедно дивитись, як вони, швидкi й пухнастi, стрiмко гребуть лапками, наче ганяючись одне за одним. Увечерi, коли сонце сiдає за виднокрай, останнi променi освiтлюють все довкола. I пруд, i сосни, й очерет нiби заливає червоногаряче свiтло. Усе набуває нереальних форм i забарвлення. Це - захоплююче, фантастичне видовище. Сонце востаннє, огледiвши землю, прощається з нею до наступного ранку. Усе, затамувавши подих, поринає в бузково-синiй морок. Настає нiч. Моя вiрна подруга Бачите он ту дiвчину з книжкою у руках? То Оленка, моя подруга. У неї прямий нiс, гарнi блакитнi очi з вiдблисками i русяве волосся. Зараз вона у темному (синюватому) костюмi. Одяг вона любить класичний. Читання книг - то найулюбленiша справа подруги. Вона читає скрiзь: вдома, у транспортi, на перервi у школi. Ще Оленка ходить до музичної школи. Дома у неї дуже багато рiзних касет, платiвок i нот, рiзноманiтної музичної лiтератури. Оленка обожнює передачi про музику: вона забуває про все i поринає у музичну подорож. Вдача у моєї подруги спокiйна. Вона толерантна, умiє вислухати i дати добру пораду. Я не знаю, що менi найбiльше подобається в Оленцi, але я iз задоволенням з нею проводжу час.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
