Види комічного
ГУМОР (від англ. humour - причуда, норов; лат. humor - волога) - різновид комічного, зображення життя у беззлобно-добродушному, жартівливому тоні. На відміну від- сатири, яка відзначається заперечним пафосом, гумор не заперечує зображуване, а піддає осміянню лише певні його сторони. Гумор властивий багатьом жанрам українського фольклору (анекдоти, приказки, коломийки, пісні тощо). Майстри гумору - І. Котляревський, М. Гоголь, Л. Глібов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник, П. Глазовий та ін. ІРОНІЯ (від гр. еігопеіа - глузування, удаваність) - один із різновидів комічного, прихована насмішка або стилістичний прийом, коли особа чи явище удавано схвалюються чи осуджуються з метою досягти протилежного ефекту. Ознака іронії -, подвійний смисл, причому істинним є не прямо висловлений, а протилежний. Це правду ви кажете, пане! Усі босоногі й голодні - П’яниці, ледащо, злодії І люди ні на що не годні… (А. Бобенко) САТИРА (від лат. satura - суміш) - 1) Вид ліричної поезії в античній літературі та літературі класицизму, вірш, що висміює певні негативні явища. 2) Твори різних жанрів, в яких у гострій формі викриваються негативні суспільні явища. Сатира засуджує старе, історично приречене, показує його внутрішню нікчемність і виражає нові потреби суспільного розвитку. Тому вона завжди була могутньою зброєю політичної боротьби. Визначні письменники-сатирики різних часів Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Свіфт, Вольтер, Г. Гейне, М. Салтиков-Щедрін, М. Гоголь, В. Маяковський та ін. В українській літературі - Т. Шевченко, І. Котляревський, І. Франко, Остап Вишня, С. Олійник та ін. ІНВЕКТИВА (від. лат. invehi - кидатися, нападати) - вид сатири, поширений в літературі та ораторському мистецтві в епоху античності, різке викривальне висміювання певної особи чи групи осіб. Видатними майстрами інвективи в античні часи були Архілох, Катулл, Марціал та ін. Як оригінальний жанр інвектива увійшла до новітньої літератури. Значне місце посідає у творчості Т. Шевченка, І. Франка та інших українських письменників. САРКАЗМ (від гр. sarkasmos - терзання) - зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненависті і презирства до зображуваних явищ чи осіб. Яскравий приклад сарказму - поема Т. Шевченка «Кавказ», у якій затавровано можновладців. По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті! ГРОТЕСК (від фр. grotesque - смішний, незвичайний; іт. grotta - грот, печера) - тип художньої образності, в основі якого лежить крайня міра умовності у відтворенні життя, коли зображувана дійсність постає неймовірною, аномальною, дивною. Для гротеску характерне навмисне карикатурне спотворення форм і сутності предметів, поєднання реального і фантастичного, трагічного і комічного, нормального і абсурдного. Як засіб художнього узагальнення гротеск розкриває алогізм життєвих явищ, а отже, широко застосовується в сатиричних творах. Термін походить від химерних малюнків, знайдених Рафаелем (XVI ст.) у підземних римських гротах. Зразки гротеску в літературі - «Гаргантюа і Пантаг-рюель» Ф. Рабле, «Ніс» М. Гоголя, «Історія одного міста» М. Салтикова-Щедріна, поема «Сон» Т. Шевченка, «Доктор Бессервіссер» І. Франка та ін. БУРЛЕСК (від іт. burla - жарт) - гумористична переробка певного твору, що характеризується невідповідністю змісту формі: «високий», героїко-патріотичний зміст передається зниженим, іноді вульгаризованим стилем, і навпаки - буденний, «низький» - високим, піднесено-героїчним. Яскравий зразок - поема І. Котляревського «Енеїда», яка була переробкою однойменної епічної поеми римського поета Вергілія. Зберігається основний сюжет оригіналу, але в образах богів, греків та троянців відтворено типові українські характери. Подібні твори відомі з античних часів. Елементи бурлеску присутні в українських обрядових іграх та піснях. Значного поширення набув бурлеск у XVII-XVIII ст. у творах семінаристів та мандрівних дяків, у шкільній драмі та вертепі. У них домінує церковна тематика, часто* гумор поєднується із сатирою. Від тих часів дійшло чимало анонімних і авторських творів. Засоби бурлеску використовували у своїй творчості Т. Шевченко (поема «Сон»), С Руданський, П. Куліш, Л. Глібов та ін. БУФОНАДА (від іт. buffonáta - блазенство, комічна витівка) - вид гумору в театральних виставах, що ґрунтується на гротескових прийомах грубого комізму. Веде початок від народного театру (італійська комедія масок, російський театр скоморохів, українські інтермедії та ін.). Елементи буфонади зустрічаються в п’єсах В. Шекспіра, П. Кальдерона, Ж. Б. Мольєра, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницько-го. Як самостійний жанр існує в циркових виставах, інколи використовується драматургами («Фараони» О. Коломійця). Поетичний синтаксис ІНВЕРСІЯ (від. лат. inversio - перестановка) - одна з фігур поетичної мови, порушення традиційного порядку слів у реченні з метою виділення найзначущого слова. Наприклад: «Врятував людей, що їх збирались саме вішать фашисти» (П. Тичина). Підмет фашисти поставлено в кінець речення, щоб підкреслити злочинність їхніх дій. ТАВТОЛОГІЯ (від гр. tauto - те саме, logos - слово) - повторення тотожних за значенням слів з метою посилення емоційності і ритмічності мови. Часто зустрічається в народній поезії. Іде багач, іде дукач - п’ян валяється, Із нашої голотоньки насміхається. Котилися вози з гори, а в долині стали, Любилися, кохалися та й вже перестали. Інколи повторюються однокореневД слова: долом-долиною, рано-пораненьку та ін. АНТИТЕЗА (від гр. antithesis - протиставлення) - стилістична фігура, у якій протиставляються життєві явища, думки, образи з метою розкриття їх сутності. У щастя людського два рівних є крила: . Троянди й виноград, красиве і корисне. (М. Рильський) Принцип антитези широко використовується в художній літературі. Так, Т. Шевченко протиставляє «райській» сільській природі тяжке життя людей в поезії «Якби ви знали, паничі». АНАФОРА (від гр. anaphora - винесення нагору, вверх) - єдинопочаток, фігура поетичної мови, коли на початку речень або рядків повторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції, а також речення на початку строф. Кожна птиця має свій голос, кожне поле має свій колос, кожна справа - свої почини, кожна казка - свої причини. (Л. Костенко) РИТОРИЧНЕ ЗАПИТАННЯ - фігура поетичної мови, що посилює експресивність висловлювання: мовний зворот, сформульований у формі запитання, яке не потребує відповіді. Так де ж наша зброя? Де військо в рядах? Чиєю ж се крів’ю Политий нам шлях? (Леся Українка) РИТОРИЧНЕ ЗВЕРТАННЯ - фігура поетичної мови: зворот мови, сформульований у формі звертання до читача, уявного слухача, предмета чи абстрактного поняття. Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила… (Леся Українка) АЛІТЕРАЦІЯ (від лат. ad - до і littera - буква) - фонетичний засіб: повторення приголосних для посилення інтонаційної і смислової виразності. Широко застосовується в поезії. Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт. Ближчає. Дужчає. Глибшає. Тяжчає. (М. Бажан) Повторенням приголосних ті, лі, б, ж, ш тут створюється виразний звуковий образ зловісного маршу фашистського війська. АСОНАНС (від лат. assonare - співзвучати) - 1) Повторення однакових голосних звуків у вірші з метою надання йому милозвучності. І день іде, і ніч іде. (Т. Шевченко) 2) Неточна рима, в основі якої співзвучність наголошених голосних звуків. Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом програшним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. (В. Стус) ФІГУРИ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ (від лат. figura - зовнішній вигляд, образ) - синтаксичні засоби художньої виразності. Функція їх полягає у використанні можливостей синтаксису для посилення виразності й емоційності художньої мови. Найпоширеніші фігури - повторення, градація, риторичні запитання, інверсія, антитеза, безсполучниковість, багатосполучниковість тощо. Теорія віршування СИСТЕМИ ВІРШУВАННЯ - способи написання віршів, які залежать від фонетичних особливостей національної мови. За способом творення ритму вірша розрізняють чотири основні системи віршування: метричне, тонічне, силабічне і силабо-тонічне. (Див. відповідні статті). В сучасній українській поезії переважає силабо-тонічна система, хоч використовуються й різні форми тонічної. МЕТРИЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. metron - мірка) - система віршування, характерна для мов, у яких є короткі й довгі голосні (давньогрецька, латинська, давньоіндійська, із сучасних - арабська). Ритм у вірші створюється правильним чергуванням стоп, що складаються з рівної кількості довгих і коротких голосних. СИЛАБІЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. syllabe - склад) - система віршування, характерна для мов, у яких немає істотної різниці між наголошеними і ненаголошеними голосними, а слова мають постійний наголос (французька, польська, чеська та ін.). Ця система прийшла з Польщі в Україну, а з України - в Росію і залишалася панівною упродовж XVI - першої половини XVIII ст., поки не було доведено, що вона є чужорідною українській та російській мовам. Характерні ознаки силабічного вірша: 1) ритм у рядках утворюється повторенням складів (переважно 11-13); 2) парне римування; 3) жіноча рима (вплив польської мови, де слова завжди мають наголос на другому складі від кінця); 4) цезура в середині рядка. Ласкав єсть Бог в небі, || усим тим керуєт, Чей ся надо мною || хоча й раз змилуєт. (О. Падальський) Силабічним віршем писали відомі українські поети Л. Баранович, С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Некрашевич, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін. Під впливом народної поезії цей вірш поступово руйнувався, набуваючи ознак силабо-тоніки. Реформу силабічного вірша в Росії здійснили В. Тредіаковський та М. Ломоносов у першій половині XVIII ст.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
