Дива народжуються не часто. Вони виникають не зненацька, а народжуються десь у глибинах людської душі, щоб одного дня чи року з’явитися, виникнути посеред площі чи майдану, поглянувши на світ широко розкритими очима. Ось воно, диво! Зросло таке «диво» посеред міста Києва ще в XI столітті, але «росло» воно багато років у безмежній душі Сивоока з роману Павла Загребельного «Диво». Чи був на землі цей Сивоок, цей митець, який, здається, зумів вмістити самого себе у величну споруду Софії Київської? Можливо, і не було його, можливо, тільки безсонні ночі та невимовна краса собору навіяли Павлові Загребельному цей дивовижний образ. Але мав бути якийсь майстер, Майстер з великої букви, який зумів передати у цьому храмі стрімкість років та духовну велич народу. Його ім’я десь загубилося у швидкому потоці імен, облич та століть, зате дійшов до нас його мистецький витвір - Софія Київська.

Доля Сивоока не була легкою, як доля кожної талановитої людини. Живучи з дідом Родимом, він навчився ліпити поганських богів. Але ось відбулося хрещення, яке нагло вдерлося в життя і спричинило смерть діда: «Радощів нова віра не принесла, дала тільки пригніченість духу, сприймалося, як найтяжча, мабуть, неволя». Тільки й того, що.нова віра дала поштовх зануритися в справу оздоблення книг і писання ікон. Але і це вже було першою сходинкою на нелегкому шляху до майстерності. Саме тоді ще малий Сивоок вчився розуміти природу, бачити навколишню красу, черпати силу в духовному багатстві людей. Він був справжнім сином народу, який вчився у нього, а згодом віддав свою «науку» величному храмові, влив у нього свою «народну» душу.

Шлях до майстерності у Сивоока був не швидкий і не легкий. Близько тридцяти років довелося йому блукати, щоб знайти себе, найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у , мені».

Сивоок у язичницькій Радогості дивується навіть летючій барвній каплиці. У цей же час Звенисла-ва розкриває хлопцеві душу барв, які можуть бути не тільки різнокольоровими, а й з різним настроєм. Виявляється, що барви дуже схожі на людей за характером: бувають вони веселі, чисті, довірливі, лагідні, сумні, крикливі, холодні, теплі… Саме там, в Радогості, починає Сивоок «вичарову-вати з небуття новий світ», бачити у барві людину, її душу. В болгарському монастирі розцвітає його талант.

Але ось почало народжуватися «диво». Сивоок не хоче бути ні на кого схожим, не хоче підкорятися канонам церкви, адже він - син народу, який навчив його всього, що знав сам. Черпає і зараз цей майстер барви у природи, мріє, що, «зібравши усі барви моря і неба, він вихлюпне їх на вознесений над островом камінь, і камінь оживе, засяє, в нього вселиться душа, як у зелене дерево, станеться чудо, якого не зміг доконати сам Всевишній у день творіння, - така сила художника».

Сивоок мріє про велике «диво», яке стає справжнім образом його землі. Цей образ народився з далеких, але живих спогадів, з нової зустрічі з Дніпром і пущами; це був «…образ пролітаючий, мов зітхан-на вітру в осінньому листі…». Сивоокові здавалося, що він вмирає одночасно з народженням собору, що той вбирає в себе все те найкраще, що мав митець у душі; здавалося, що Софія Київська - «то частки його власного єства, ніби перевтілюється він у цю споруду, сам зникаючи непомітно, поступово, неуник-но». Талановитий майстер загинув, проте залишилося жити його творіння.

Цей храм, його фрески вивчає професор, історик Гордій Отава. Цій справі він віддає усе життя і навіть гине за Софію Київську, не даючи ворогам під час війни пограбувати мистецькі цінності свого народу. Справу батька наслідує син - Борис Отава. Він не хоче ні на йоту відступити від того, що для батька стало справою всього життя, бо розуміє: Софія Київська - це не простий пам’ятник; це пам’ятник величному українському народові, який пройшов крізь століття, не втративши своєї духовної величі.

«Диво» - Софія Київська - об’єднала століття: XI і XX. Цей мистецький витвір «ніколи не кінчається й не переводиться», це вічне диво. Воно стоятиме завжди серед Києва як пам’ять історії, як пам’ять культури, як пам’ять народові. І хай не знайшовся справжній творець цього дива, хай навічно загубилося його ім’я, він буде жити в серцях людей, яким він подарував, вичарував з свого серця цю незрівнянну красу. Він буде жити, як Сивоок - наш духовний нащадок і духовний предок!