Не можна применшувати значення усної народної творчості у житті певної націі. Насправді, багато хто, ознайомившись із одним-двома фольклорними текстами, що цього цілком достатньо для тою, щоб сміливо говорити «я знаю фольклор». Про зацікавленість чи задоволення від прочитання фольклорних книг, як правило, не йдеться. А дарма. Затерта метафора про невичерпне джерело народної мудрості - не тільки затерта метафора. Читаючи (в ідеалі - слухаючи) народні народні пісні, можна щоразу відкривати для себе щось нове. Історичних пісень, особливо якщо враховувати різні варіанти тих самих текстів - величезна кількість. Нехай навіть вони умовно поділяються на кілька типічних типів, у них фігурує обмежена кількість історичних осіб тощо, - їх все одно безліч.

Читаючи найвідоміші історичні пісні нашого народу і розмірковуючи над тим, скільки їх насправді існує, я дещо зрозумів. Тепер я безмежно пишаюсь моїм майже неоціненним відкриттям. Власне, не буду інтригувати і скажу одразу, кому воно належить. Я підрахував кількість українських історичних пісень! Так от, із усією відповідальністю повідомляю: українська історична пісня - це єдина українська історична пісня,що являє собою геніальний за своєю поетичністю єдиний текст, волею випадку та через особливості людської пам’яті й деякі об’єктивні обставини розподілений на сотні текстів. Я навіть можу описати історичної пісні, - він також більш-менш відкрився мені.

Українська Історична Пісня (з великої літери, бо одна ж!) - це поетична Пісня про одного єдиного героя - український народ. Про народ із неймовірноюю силою духу і життєлюбністю, гострим відчуттям справедливості і любов’ю їй класної землі, до людини, до Бога. Про людей, які готові віддати життя заради Батьківщини, але не готові терпіти гніт і несправедливість. Український народ, зображений в Історичній Пісні, - це не той народ, яким можна пишатись:

Той народ, яким не можна не пишатись.

І не мас значення, чи йдеться про подвиг Хмельницького, чи про Морозенка, чи козак Максим Залізняк «зібрав війська з тисяч в місті Жаботині» - все це частини одною єдиного поетичного пісенного тексту. Прикро, що в цьому тексті фігурують не тільки звитяжні козаки й народ, а й нападники, соціальна несправедливість, релігійний і національний гніт. Але «Бери шаблю довгу, гостру та йди воювати» - беруть. Поруч З шаблею озброюються силою духу і силою слова. Що в українській пісні означає нескореність і нескоримість. Тільки так. І кожна пісня, як відомо, має кілька куплетів і приспів. Куплети закінчуються, приспівом наприкінці повторюється ще раз, звучать якісь красиві акорди. - і все. Але не так з Історичною Піснею, про існування якої я нещодавно здогадався. На превелике щастя, ця пісня не закінчилась і навряд чи закінчиться. Від сивої давнини й дотепер звучать слова й звуки єдиної Української Пісні, розкочуючись по світі урочистим сурмленням перемог, ніжним фензвоном мистецтва, гармонійними акордами науки… «Жити повно, широко і урвать, як спів» - писав Олег Ольжич. Чогось згадалась ця фраза. І можна взяти собі за девіз життя, адже людина смертна. Сподіваюсь, українська історична Пісня лунатиме повно й широко протягом багатьох сторіч. Тільки мотив цієї Пісні має підтримувані кожен, хто вважає себе українцем - щоб не урвався спів народу, «ой щоб слава не про-йшла поміж козаками»!

«Хоч, здасться, не в кайданах, а все ж не на волі…»

(за піснею «За Сибіром сонце сходить»)

Скільки б я не читав історичних книг, скільки б не дивився документальних фільмів, скільки не знайомився з фольклорними історичними текстами, скілки не дізнавався про окремі факти з історії нашого народу, в мені тільки укріплюється одна думка щодо історії як такої. Думка така: історія - це не минуле, то формально історичні події сталися колись, скількись років чи сторіч тому, вони не є минулим! Все, що колись мало місце у житті нашого народу присутнє і зараз - у народному менталітеті, у сучасних реаліях. Наслідки на події не припиняють і ніколи не припинять впливати на сучасність. Відтак можна не знати історію, бо все, що відбувається навколо нас - це і є історична спадщина у дії, скажімо так.

Пісня про Устима Кармалюка, відома також під назвою «За Сибіром сонце сходить», справила на мене досить сильне враження. Коли я був малий, мені дуже подобалась британська легенда про Робін Гуда. Але я ніколи й подумати не міг ,що в нашій історії був свій Робін Гуд:

З багатого хоч я й візьму

Убогому даю.

Отак гроші поділивши,

Я гріхів не маю.

Устим Кармалюк в історичній пісні «За Сибіром сонце сходить…» постає раєм, який відмовляється від власних приватних, як сказали б зараз, інтересів ради боротьби за справедливість. Напевно, сучасні люди вважали б це нездорові альтруїзмом, невмотивованим «геройством»… Зараз майже немає таких людей тих, які є, - вважають диваками. Але я думаю, що, коли б в історії не було ких особистостей, якби кожен піклувався тільки про свою хату, яка, як відоц; краю, було б набагато гірше. Кожному народу потрібні свої Гамлети, Донкіхоти і Робінгуди. Без них розвиток суспільства неможливий. Вони не тільки «у багатихх; беруть, а бідним дають», вони виховують відчуття справедливості у віру в людину, віру у взаємодопомогу.

Агресори, і справники

За мною ганяють,

Більше вони людей б’ють,

Як я гріхів маю.

Зовуть мене розбійником,

Кажуть - розбиваю.

Ще ж нікого я не вбив,

Бо й сам душу маю.

Мене навіть здивувало, як це у простому тексті історичної пісні невідомі авторам вдалося порушити справді вічні й навіть філософські проблеми. Чи бути добру з кулаками? Це питання кожен вирішує по-своєму, це питання вир шує по-своєму не тільки кожна людина, а й кожен народ, кожна історична подія ,навіть не буду висловлюватись із цього приводу - бо наївно вірити у те, і саме ти зможеш дати відповідь на питання, яке стоїть перед людством протягом тисячоліть. Хіба що повторюсь, що в дитинстві мені дуже подобався образ Робі Гуда. Хіба що натякну, що пісня «За Сибіром сонце сходить…» - викликає в мене щиру повагу до її героя.

Історія - це не минуле. Історія Устима Кармалюка - триває. Скажете хіба й у сучасному світі ми не спостерігаємо іноді просто кричущі випадки справедливості - соціальної, морально-етичної та й просто фінансової. Але просто вражає! Тільки уявімо різницю між тими часами, коли діяв Кармалюк: тепер суспільство має закони, є декларації, які регламентують права інших, одне слово, світ став більш цивілізованим. Чому ж зараз, за таких, здавалось б, сприятливих умов, ця несправедливість досі не може бути подолана? , В світі стало менше Кармелюків?..

Нехай гонять, нехай ловлять,

Нехай заганяють,

Нехай мене, Кармалюка,

В світі споминають!

Пам’ятаємо ці рядки, бо ситуація з історією в Україні просто абсурдна. Мали місце, кілька сторіч тому, - існують і зараз, власне історія - ніби і у далекому минулому. Може, варто навпаки?!