Жили-були… Цi звичайнi слова звучать для мене як загадкова чарiвна музика, обiцяючи найдивовижнiшi захоплюючi пригоди! Ось вони зазвучали, цi "жили-були "… I проста болотна жаба перетворюється на прекрасну царiвну, а Iван-царевич мчить на сiрому вовковi. Ще мить i вкривається галявина квiтами або запашними полуницями. Усе це свiт казок. I в цьому свiтi живе моя найулюбленiша - "Морозко”.

Сумна i водночас щаслива iсторiя про дiдову та бабину дочок, мудрого чарiвника Морозка. Дiдова донька розумна та роботяща: i пiч топить, i хату мете, i воду носить. Та нiколи не догодити їй злiй мачусi. Поїдом їсть вона падчерку. I наказує вона дiдовi вiдвезти свою дочку до лiсу. Нiчого не лишається тому робити - вiдвозить вiн її до лiсу. Зустрiла дiвчинка у лiсi Морозка. Одразу впiзнав вiн її, бо частенько бачив узимку то у лiсi з в’язанкою дров, то з вiдрами бiля криницi. Вiдiгрiв бiдну снiговим пуховим покривалом, надарував золота-срiбла. Повернулась вона додому в дорогiй шубi, весела, вродлива.

Менi так подобається, що така роботяща, добра i скромна дiвчина, яку постiйно несправедливо ображали, стала нарештi щасливою та багатою. I тепер їй нiяка зла мачуха не страшна.

Та мачуха була не тiльки злою, а й заздрiсною жiнкою. Як це так: дiдовiй дочцi та таке щастя! Її ж донька не гiрша! Хоч ми ж знаємо, що лiнивiшої та злiшої за її доньку не знайти у цiлому свiтi. Ось i зустрiвшись з Морозком, вона на вiдмiну вiд дiдової доньки веде себе грубо, зверхньо: "Сгинь, пропади, проклятий Морозко!”

То як вдарив своїми морозами Морозко, так i задубiла бабина донька. Кинулась зустрiчати баба свою дочку, а вона лежить мертва у санях. Заголосила-заплакала, та вже пiзно було.

Бо й справдi, даремно жалкувати, що немає у тебе достатку, щастя, якщо ти лiнива, заздрiсна та зла людина. Не вмiєш цiнувати добро, рiдних, любиш тiльки себе. Все це зрозумiла я, читаючи цю казку. Казки як мудрi добрi порадники навчають хорошого, а iнколи вони - просто веселi, з ними цiкавiше жити.