Становлення романтизму в французькій літературі
Становлення романтизму в французькій літературі завершується вже в період Реставрації, коли в суспільно-політичному житті країни ще раз відбуваються круті зміни. Після розгрому Наполеона союзними військами у Франції поновлюється монархія Бурбонів, дворянська за своїм характером, проте король Луї XVIII змушений був прийняти конституцію, за якою зберігалися певні, хоч і дуже обмежені завоювання буржуазної революції. В країні не вщухала гостра політична боротьба, ультрароялісти прагнули до повного поновлення старого режиму, ліберали домагалися розширення конституційних свобод. Великі зміни відбуваються в цей час і в літературному житті Франції: романтизм наступає і стверджується як домінуючий художній напрям, класицизм здає одну за одною свої позиції. Водночас змінюються місце й роль цих напрямів у суспільному й художньому житті країни, зокрема, їхні ідеологічні знаки. Якщо в попередній період французи схильні були пов’язувати класицизм з Просвітництвом та революцією, а романтизм - із середньовічно-християнською культурою та іноземною духовною інвазією, то тепер вони їх бачать в іншому світлі. Режим Реставрації теж виявляв відверті симпатії до класицизму як мистецтва, що стверджує авторитет і порядок, тоді як романтизм починають пов’язувати із «сум’яттям умів», духом бунтарства й заперечення і так аж до відомої формули Тьєра: «Романтизм - це революція». Звичайно, симпатії тепер повністю віддаються «старому класицизму», класицизму «віку Луї XIV», тобто часів розквіту феодально-абсолютистської монархії. Таким чином, класицизм знову ніби набуває статусу офіційного мистецтва, його підтримує королівський двір, його опорою стає академія. А це також означало, що романтизм стає мистецтвом опозиційним до режиму Реставрації, хоч у переважній більшості романтики 20-х років були людьми далекими від політики. Але в сприйнятті громадськості романтизм дедалі більше асоціюється з лібералізмом, в його боротьбі з нормативною естетикою класицизму починають вбачати політичний опозиційний зміст, а штурм романтиками театру, останнього оплоту класицизму, в 1829-1830 pp. розцінюється як революційна акція. Постановка драми Гюго «Ернані», що відбувалася в січні 1830 р. й супроводжувалася колотнечею серед глядачів, у наелектризованій атмосфері Парижа була сприйнята як передвістя революції. Все це здійснювалося вже молодим поколінням романтиків, яке прийшло в літературу в 10-20-х роках. Із зачинателів романтичного руху в Франції мадам де Сталь пішла із життя на початку періоду Реставрації, Констан і Сенанкур відійшли від літературної творчості, Шатобріан переключився на політичну діяльність і, друкуючи раніше написані твори, декларував вірність класичним ідеалам. Власне, всі вони так і лишилися на стадії преромантизму. Винятком серед них є хіба що Ш. Нодьє (1780-1844), який і в творчості попереднього періоду був ближчий до романтизму, ніж його імениті сучасники. Про це свідчить його найвідоміший твір, роман «Жан Сбогар» (1812), в якому впливи німецького романтизму поєднуються з традицією «готичного роману». В період Реставрації він брав активну участь в літературному житті, в 1824 р. навколо нього і журналу «Глоб» створюється один з найзначніших гуртків романтиків. Загалом же в період Реставрації таких гуртків (сенак-лів) з’явилося в Парижі чимало, і вони відігравали важливу роль в консолідації романтичного руху та його боротьбі з класицизмом. Найзначніший із них виник у 1827 р., до нього ввійшли як молоді, але вже відомі пись-менники-романтики В. Гюго, А. де Віньї, ПІ. де Сент-Бев, А. Ламартін, так і наймолодші - А. де Мюссе, Ж. де Нерваль, А. Дюма та інші. Провідна роль належала в ньому Гюго. Саме цей «Сенакль» і розгорнув наприкінці 20-х років знамениту «романтичну битву» з класицизмом, яка завершилася захопленням останнього його бастіону - театру. До цього «Сенаклю» входили не тільки письменники, а й романтики в інших мистецтвах - живописці Е. Делакруа, Е. Деверіа, Л. Буланже, скульптор Д. д’Анже, композитор Г. Берліоз та інші. А це означає, що в 20-30-ті роки романтизм стає не лише провідним напрямом у французькій літературі, а й охоплює інші мистецтва, переживає свій розквіт. Проте у французькій літературі періоду Реставрації було й немало письменників, творчість яких протікала поза романтичним рухом. Не кажемо про численних епігонів класицизму, який протягом названого періоду поступово сходив зі сцени. Поза романтизмом лишався П. Л. Курьє (1772-1825), який прославився своїми памфлетами, спрямованими проти режиму Реставрації. В них він сміливо й дотепно викривав політичну систему режиму, поліцейське свавілля і засилля цензури, негідну роль клерикалів у суспільному житті, зовнішньо-політичні акції королівського уряду, як то придушення іспанської революції, і водночас брав під захист «нижчі класи», жертви економічного визиску й соціальної несправедливості. В своїх памфлетах Курьє вдавався до народної мови з її простотою і прямотою вислову, але в цілому йому притаманні орієнтації на французьку класицистичну прозу, на .чіткість і ясність її стилю. Ж.-П. Беранже (1780-1857), знаменитий поет-пісняр, теж не належав до романтичного напряму. Хоч він творив у іншому жанрі, ніж Курьє, між ними є немало спільного. Це передусім їхня ангажованість, ненависть до режиму Реставрації, активна участь у суспільно-політичному житті й боротьбі. Як і памфлети Курьє, пісні Беранже, принаймні значна їх частина, теж ставали явищами не тільки літературного, а й громадсько-політичного життя. Поету-пісняру доводилося змінювати памфлетиста в камері паризької в’язниці Консежері. В період Реставрації Беранже прославився передусім своїми політичними піснями, але великою популярністю користувалися також інші його пісні, в яких він у фривольному стилі оспівував вино, кохання та інші чуттєві втіхи життя, і серед новинок паризької моди, що приходили тоді в інші європейські столиці, були й «останні пісеньки Беранжера». Свій творчий шлях Беранже розпочав на початку XIX ст. в річищі класицизму, офіційного мистецтва Першої імперії. Працював він тоді у «високих жанрах», писав оди й дифірамби, пробував свої сили в епічній поезії. Але через певний час переконується, що ці жанри й загалом «високе мистецтво» не відповідають складові його обдарування, і наважується на відчайдушний крок - на спалення всього написаного. «Ніщо не горить так яскраво, як полум’я рукописів, кинутих мужньою рукою у вогонь», - сказав він згодом. Після цього «самоспалення» Беранже звертається до неофіційного «демократичного» жанру пісні, в якому знаходить своє покликання. Водночас він підносить пісню, яка тоді у Франції перебувала на узбіччі літератури, до рівня справжньої поезії і надає їй художньої довершеності. Але слід зауважити, що це була не фольклорна пісня, яку в той час підносили німецькі романтики, а пісня літературна, що культивувалася поетами-піснярами (шансоньє), які об’єднувалися в групи, такі як «Погрібець», до якого входив спершу Беранже. В цих піснях панувала анакреонтика, але здебільшого грівуазна й вульгаризована, розрахована на невибагливий смак. Дебютом Беранже в жанровому різновиді політичної пісні була пісня «Король Івето» (1812), сповнена прозорих натяків-випадів на внутрішню й зовнішню політику Наполеона, зокрема на його нескінченні завойовницькі війни/’ Але справжнього розквіту цей жанровий різновид поезії Беранже набуває в період Реставрації, коли вона справді стає голосом французької демократії. Ці його пісні набувають характеру політичної сатири, чим вони теж близькі до памфлетів Курьє. В них він піддає знищувальній насмішці аристократів, які повернулися у Францію в обозі інтервентів і, нічого не зрозумівши й нічому не навчившись, вимагають повернення всіх їхніх привілеїв і повного відновлення старого ладу («Супліка породистих собак», «Маркіз де Караба», «Пагінець знатного роду» та ін.), церкву й клерикалів, які були головною ідеологічною опорою режиму Реставрації («Святі отці», «Місіонери», «Смерть диявола»), систему поліцейських стежень і доносів («Юда», «Стій…», «Провокатор»). Сатира Беранже поширюється й на інституцію монархії («Карл IX, простак»), він пророкує повну деградацію Франції,’ якщо на троні залишаться Бурбони («Майбуття Франції»), віщує близький крах режиму Реставрації («Червоний чоловічок»). У цілому період Реставрації - це апогей творчості Беранже і апогей його слави. Беранже захоплено вітав Липневу революцію, оспівав її в «Липневих могилах», але буржуазну Липневу монархію він не прийняв. Поет розійшовся зі своїми колишніми спільниками, лідерами лібералів, які тепер стали при владі («Моїм друзям, що стали міністрами», «Відмова»). Творча активність Беранже продовжується в перші роки Липневої монархії, розширюється тематичний діапазон його пісень, охоплюючи нові явища й реалії суспільно-політичного життя Франції. Об’єктами його викриття стають нові хазяї життя, буржуа («Слимаки», «Черв’яки»), дух збагачення й наживи, який охопив країну зверху донизу: «все призначається на продаж, все стало товаром - патенти, клятви, стиль» («Бонді»). В полі зору поета - тяжке життя простих людей, жертв безжального визиску й несправедливості, про них він розповідає емоційно й не без сентиментальної розчуленості («Жак», «Руда Жанна», «Старий бурлака»). Однак слід сказати, що поезія Беранже і в період її розквіту не зводилася до пісень на суспільно-політичні теми. Через всю його творчість проходить патріотична тема, любов до батьківщини й гордість її роллю в історії людства, любов, що не зливалася з його політичними ідеями й пристрастями. «В мені патріотизм, - зізнавався поет, - завжди стояв над політичними доктринами». І в своїй останній передсмертній пісні він прощається з Францією, лише до неї звернені його думки й почуття, залишаючи світ, він вболіває за неї і її майбутнє: Вже скоро, Франціє. Я подих смерті чую, 0мати дорога! Нехай твоє ім’я, Ім’я улюблене останнім прокажу я. Чи хто любив тебе відданіше, ніж я? Я вихваляв тебе, не вміючи читати, 1нині в смертну мить, знесилений украй, Про тебе буду я, конаючи, співати, Ти ж пошануй мене сльозою і - прощай! Переклад М, Зерова Варто ще заторкнути питання про типологію творчості Беранже. Безсумнівно, вона розвивалася поза романтичним напрямом, хоч і зазнавала певних його впливів. У нас ще недавно поезію Беранже зараховували до реалізму, засновуючись на її тематичному рівні, нерідко близькому до життєвої емпірії. Та коли розглядати цю поезію як мистецтво слова, то впадає у вічі її пов’язаність з класицистичною традицією (яка, нагадаємо, в «низьких жанрах» цілком допускала виходи в емпіричну дійсність). Структура пісень Беранже раціоналістична в своїй основі, загостреній, чітко вираженій думці, афоризму й дотепу в цих піснях належить визначальна роль. У принципі зберігається у Беранже й класицистичний підхід до слова, яке мало бути семантично чітко окресленим і прозорим. Залишалося йому чужим і. прагнення романтиків до розширення поетичного словника шляхом мобілізації всіх ресурсів французької мови, збагачення його неологізмами, діалектизмами, архаїзмами тощо. Щоправда, він широко вдавався у своїх піснях до просторіччя, але це інша річ, що допускалася класицистичною традицією в «низьких жанрах». Створений Беранже і доведений до досконалості жанр пісні, зокрема політичної, став передусім набутком французької демократичної поезії XIX ст. Тут у нього з’явилися численні учні й послідовники від його молодших сучасників Е. Моро й П. Дюпона до поетів Паризької комуни Е. Потьє й Ж. Б. Клемана. Та слід сказати, що за своїм художнім рівнем, поетичною майстерністю пісні Беранже залишалися неперевершеними. В Україну поезія Беранже прийшла в першій половині XIX ст. Вона була відома Шевченкові, який належав до її шанувальників. Ще популярнішою, значною мірою завдяки російським перекладам, вона стає в другій половині століття, передусім серед демократичної інтелігенції. Першими її перекладачами в Україні виступили П. Грабовсь-кий і В. Самійленко. У 20-ті роки її перекладали поети групи неокласиків - М. Зеров, М. Рильський, П. Филипо-вич, досягнувши високого рівня у відтворенні оригіналу. Ці переклади були опубліковані в збірці пісень Беранже українською мовою, що вийшла 1930 р. Згодом збірки пісень Беранже виходили в 1957 і 1970 pp., остання значною частиною складається з перекладів І. Світличного.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
