АВТОТРАСА ЗМІНЮЄ ВБРАННЯ. Наш будинок стоїть на проспекті. Повз нього вдень і вночі снують автомобілі, Навіть тротуари нерідко слугують для них стоянками. Саме шосе в багатьох місцях пошкоджено автомобілями. Свою справу роблять сніг і дощ, спека й морози. Щоправда, трасу час від часу ремонтують, але цей так званий клаптевий ремонт довго не витримує навантажень. За лічені місяці асфальтні клаптики, накладені на вибоїни, стають непридатними, і авто і тролейбуси знову підстрибують на ямах, різко вищать гальма, і на шосе боляче дивитися. Цим літом, схоже, справа з дорогами почала змінюватися на краще. Прийшла бригада робочих в уніформах жовтогарячого кольору, підійшла колона дорожньої техніки - і робота закипіла. Щоправда, не по суцільній трасі, адже машини мають якось їхати.
Робітники за допомогою вібраційних відбійних інструментів знімали асфальт шар за шаром. А ще його знімали за допомогою дорожньо-будівельних машин, оснащених спеціальними фрезами. Зняті шматки полотна за допомогою екскаватора завантажували у самоскид і вивозили. Потім підключався до роботи грейдер - машина для профілювання доріг, а згодом почали прибувати самоскиди з гарячим асфальтом. Цю чорну гарячу масу, що так гостро пахла смолою, висипали на підготовлені ділянки дороги, а робітники за допомогою спеціальних інструментів, схожих на великі швабри, рівномірно розподіляли асфальт по поверхні дороги. Потім до роботи підключалися величезні важкі котки, які їздили туди-сюдн і розгладжували полотно, утрамбовуючи асфальт. Від нього йшла пара, він був гладеньким, красивим, тьмяно виблискував на сонці. Через деякий час трасу біля; нашого семиповерхового будинку важко було впізнати. Дорожнє вбрання було ні диво рівним і гарним. Воно гармонійно поєднувалося з високими старими тополями, що росли на узбіччі траси. Здавалося, що наш будинок поруч з оновленою трасою виглядає ще величніше.
Дорожники перейшли далі, на нові ділянки. Тепер біля нашого і сусіднього будинків автомобілі й тролейбуси безперешкодно рухаються в своєму напрямку!
ВИШИВАНКА. Вишивана сорочка - улюблений одяг кожної українки. Вони прикрашали сорочку магічними знаками сонця, поля, води. Вважалося, що ці символи відводять від людини хвороби і нещастя. І сама тканина сорочки, і вишивка, і колір ниток мали чарівну силу. Для вишивання потрібні нитки «муліне». Їх слід спочатку проварити із сіллю, щоб вони не линяли. Потім нитки слід гарненько прополоскати й висушити.
Найлегше вишивати на канві, бо на цій цупкій тканині плетиво ниток утворює маленькі й великі дірочки. Потрібно порахувати, скільки клітинок займе орнамент у ширину і, накинувши з кожного краю по чотири клітинки, відрізати шматок канви.
Втягнувши нитку у голку, можна братися до вишивання. Вколювати нитку потрібно у велику дірочку канви і виколювати нижче у дірочку так, щоб зверху утворився косий стібок. Це буде півхрестик. Коли зробити такі самі стібки назад по тих же проколах, косі стібки ляжуть в іншому напрямку і утворять хрестики. Я вдячна бабусі за її науку, за те, що відкрила мені таємниці вишивки.
ПРОФЕСІЯ МОГО ТАТА. Здійснилася моя давня мрія. Нещодавно я побував у тата на заводі. Мій батько слюсар-оператор, працює у технічному відділі програмної обробки.
Ось тато приніс перфострічку з програмою-завданням для верстата. Перфострічка - це креслення деталі, перекладене на мову чисел. Тато швидко переписав програму-завдання в пам’ять верстата, який відразу ж зашелестів мотором і притягнув до себе робочий стіл-палету із складнющою деталлю. Моргнувши лампою, верстат висвітив на пульті стрункі ряди цифр. Потім потягнувся вгору, вибрав потрібний інструмент і переніс його у шпиндель. Із неголосним дзижчанням шпиндель увійшов до горловини деталі і почав свердлити. На екран висипалися все нові й нові стовпчики цифр. Це верстат розповідав, що й як він робить. Тато зосереджено вичитував цифри, слідкуючи за роботою верстата. Деталі, що виготовляються, настільки складні, що вручну їх і перевірити неможливо.
Побувавши на заводі, я зрозумів, як багато треба вміти і знати, щоб працювати з найсучаснішими верстатами.
МОЯ БЕРІЗКА. Щодня я прокидаюсь від легенького постукування у вікно. Це будить мене красуня-берізка, струнка, висока, білокора. Я пригадую, як одного весняного ранку дідусь приніс маленький саджанець із зламаними гілками. Зібравши інструмент, дідусь почав розмічати місце для ями, а я замішував у чавунці глиняний розчин. Дідусь тим часом почав копати яму. Коли вона була готова, я, зануривши кореневище у глиняну купелю, опустив саджанець у ямку. Потім почав закидати її, а дідусь ніжно підтримував берізку, легенько підтрушуючи. Зробили красиву луночку, полили деревце. Я щодня бігав до своєї берізки, доглядав, поливав. І вона прийнялася, зашуміла листочками.
Моє деревце - це радість і краса, це гарний настрій і задоволення від праці.
ВИШИВАННЯ МОЄЇ МАМИ. Недарма вважається, що праця облагороджує людину. Адже задля того, щоб зробити будь-що добре, потрібно вчитися та розвиватися. Уміла в своїй справі людина – наче митець, що створює шедевр. ЇЇ рухи красиві та відточені, хоч вона малює картину, хоч рубає дрова. Отаке захоплення в мене завжди виникає, коли я спостерігаю, як моя мама вишиває "хрестиком" картини.
Моя мама Олена дуже любить вишивати. Раніше вона часто робила вишиванки у народному стилі, як її навчила бабуся. Зараз їй подобається вишивати величезні, ніби намальовані картини. Хоч вишивати хрестиком і не складно, це потребує майстерності та терпіння. Мама сідає біля вікна чи лампи та дістає з шухляди п’яльця зі спеціальною тканиною, різнокольорові нитки та ножиці, та схему картини, надруковану на папері. Вона акуратно розкладує все необхідне та приступає до роботи. Голка в маминих руках просто літає! Мама швидко та легко робить стежки, рахуючи їх пошепки. Зайву нитку вона обережно відрізає гострими ножицями. В неї напоготові декілька голок з різними нитками, бо для однієї картини може знадобитися не менше десяти кольорів. Час від часу мама відсувається від своєї картини та дивиться, чи все зробила правильно. У цей час вона не любить, коли її відволікають, бо мусить стежити, щоб не збитися зі схеми.
Коли мама втомлюється, то акуратно збирає своє приладдя назад у шухляду та деякий час роздивляється, що в неї вийшло. Мушу визнати, вона ніколи не буває повністю задоволена результатом, хоча її картини виходять дуже гарними. Та мама вважає, що завжди можна зробити ще краще – швидше та акуратніше. Тому вона з радістю береться за нові роботи, щоб навчитися новому.
