Мій шлях до школи лежить через невеликий парк. Я йду стежкою вздовж парку. Колись тут був басейн, били фонтани. Зараз, крім кам’яних ям, що позаростали травою, нічого не нагадує про минуле життя басейну. Ось я проходжу повз велетнів-дубів. Трохи далі від них варто берізка. Вона ніби чужа в суспільстві цих дерев, і мені її чогось шкода. Ось низка кленів; ніби один в один вишикувалися: клени-молодці. Цієї самої стежкою я повертаюся додому. На перший погляд, нічого цікавого в парку немає. Влітку я поїхала на канікули до моря. За тиждень я відчула, що мені чогось не вистачає. Мене оточували розарії, дивовижні рослини Криму, гори. Я мала можливість плескатися в морі, будувала з молодшим братом з піску замки і згадувала свій парк. Згадувала берізку, яка починала зеленіти. А дубам ще далеко до зеленому одязі. Парк наповнюється ароматом ялин, що розпускають свої листочки, кислуватим запахом кленів.

Тут, у Криму, я чогось часто згадую свій двір, через який я ходжу до школи, де живе собака Мороз. Він народився взимку. Від кінчиків вух до хвоста чорний, ніби смола. Він живе під помостом колишньої літньої естради. Коли ІУ до школи, він з веселим гавканням поспішає назустріч і чекає на ласощі.

Чому я згадую про це тут, В Криму, куди з усієї країни прагнуть потрапити тисячі людей? І тому, що наша країна - це загальна батьківщина для всіх. А ті місця, де я народилася і живу, - це моя батьківщина, і для громадянина и його спільна батьківщина починається з малої. Промайнули канікули, я знову йду до школи, із задоволенням згадую літо, золотий пісок. І я щаслива, що бачу ці дуби, самотню берізку. От мені, махаючи хвостом, з веселим гавканням поспішає Мороз.