Хвилюється золоте збiжжя колосистого моря пiд високим склепiнням блакитного неба, хлюпочуть повноводнi рiки в зеленому вiнку кучерявих верб, медами пахнуть буйнi трави, великий шум iде тiнистими дiбровами… Та кожна п’ядь цiєї квiтучої землi щедро полита кров’ю, засiяна кiстками, скроплена дрiбними росами-сльозами. Iз давнiх-давен заздрiснi сусiди посягали на дивовижну красу цього замрiяного краю. I вставали на захист рiдної неньки України могутнi богатирi-герої, що їх зiбрала пiд своїми малиновими прапорами Запорозька Сiч. Вiдчайдуш но хоробрi, завзятi та дужi, вони, не шкодуючи сил i самого життя, невтомно воювали зi своїми одвiчними ворогами: то татарами й турками, то ляхами-католиками. Скiльки їх полягло на кривавих полях битв! I загубилися б тi славнi подвиги патрiотiв на далеких шляхах iсторiї, якби не увiчнив їх народ український у своїх безсмертних думах та пiснях.

Яким же вiн був, отой легендарний запорожець? Ось перед нами яскравий представник славного лицарства - козак Голота. Зневажив ши «шати дорогiї», байдужий до всякого зовнiшнього блиску, вiн сповнений гiдностi захисника Вiтчизни. Сам-один розгулює полем килиїм-ським i «не боїться нi огня, нi меча, нi третього болота», бо певний своєї козацької вiдваги. Хiба пiд силу здолати такого хвалькуватому татарину? Жоден ворог не мiг зрiвнятися з козаком могутньою силою духу та безмежною волелюбнiстю. Тривалий час пробув у турецькiй неволi Самiйло Кiшка, але зберiг вiдданiсть рiднiй землi й вiрi християнськiй. Даремно лукавий Лях Бутурляк намовляє його поламати на собi хрест, щоб заслужити милiсть Алкана-пашi:

Хоч буду до смертi бiду да неволю приймати,

А буду в землi козацькiй

голову християнську покладати,

рiшуче вiдповiдає боягузу i зраднику безстрашний гетьман. Гiдно витримавши тяжкi випробування, Самiйло Кiшка здобуває собi та побратимам омрiяну волю й повертається до рiдних берегiв Днiпра - Славути.

Дума «Iван Богун» змальовує iншого народного героя, який теж потрапив у скрутне становище. Обороняючи Вiнницю вiд польських шляхтичiв та туркiв, вiн мужньо витримує облогу мiста i, дочекавшись загонiв Богдана Хмельницького, розбиває ворога. Такими вiдважними, волелюбними й нездоланними закарбованi улюбленi герої в українських думах - цьому своєрiдному фольклорному жанрi, якого не зустрiнеш бiльше нiде.

Своїм змiстом думи подiбнi до iсторичних пiсень, якi теж зображу ють тяжкий шлях нашої Вiтчизни у боротьбi з чужинцями. Тут тi ж герої - переважно вiдчайдушне й безстрашне запорозьке козацтво. Ось легендарний Байда, мужнiй i нескорений козацький гетьман, що не пiддався на спокуси влади й багатства. Адже найбiльше багатство - то вогонь його душi, що палає любов’ю до рiдної землi. Та любов додає йому сили й снаги, допомагає гiдно витримати жорстокi тортури й мученицьку смерть. В уявi народу Байда - казковий богатир, здатний не тiльки з честю вистояти в моральному двобої з ворогом, а й помститися за народнi кривди.

До улюблених героїв нашого народу належить i славний гетьман Богдан Хмельницький, возвеличений у багатьох думах та пiснях:

Чи не той то хмiль,

Що коло тинiв в’ється?..

Ой той то Хмельницький,

Що з ляхами б’ється.

Хмельницький виступив на iсторичному теренi, щоб захистити уярмлений i знедолений український народ. Вiн правив Україною так, як самостiйний, незалежний вiд чужинцiв володар. За це народ i прославив мудрого гетьмана та його сподвижникiв у пiснях «Ой Богдане, батьку Хмелю», «Гей, не дивуйте, добрi люди», «Ой з-за гори чорна хмара» i в багатьох iнших.

Гей, ну, козаки! Гей, ну у скоки

Та заберiмося в боки!

Загнали панiв геть аж за Вiслу,

Не вернуться i в три роки.

Проте не завжди народ оспiвував лише перемоги козацтва. Усього бувало в нашiй iсторiї, нерiдко траплялися поразки i смерть героїв. Сумним плачем за полеглим вiдважним лицарем звучить пiсня «Ой Морозе, Морозенку». Нерiвними були сили в цiй жорстокiй битвi з ворогом, та «нi один козак не здався живим у неволю». Може, саме тому й вирвали татари хоробре Морозенкове серце, що в ньому жила його люба Україна? Її дорогий образ освiтлює останнi хвилини життя героя:

Поставили Морозенка

На Савур-могилу:

«Дивись тепер, Морозенку,

На свою Україну».

Та все ж крiзь плач i стогiн звучить у народних пiснях свята надiя на вiдродження рiдної Вiтчизни:

А ми ж тую червону калину,

Гей, гей, та пiднiмемо;

А ми ж свою славну Україну,

Гей, гей, та розвеселимо!

Тi пiснi та думи вже цiлi столiття живуть на українськiй землi, бентежачи душi нащадкiв славного козацтва.

У них оживають трагiчнi й героїчнi сторiнки нашої iсторiї. Гордiстю сповнюється серце українця, що веде свiй рiд вiд такого мiцного кореня. А може, пече душу й сором за власну жалюгiднiсть? Може, час уже замислитися: чиїх батькiв ми дiти? Хiба такими безпорадними уявляли нас славнi предки? Чи в надiйних руках сучасне i майбутнє страдницi України? Задумайся над цим, дорогий мiй сучаснику!