Літописання в Україні мало високий розвиток ще за часів Київської Русі. Розвивався цей вид творчості й пізніше, за інших історичних умов і обставин. Давньоруські літописи, власне, і були, як свідчать дослідники, прямими родоначальниками тих хронік-мемуарів, що створювалися в козацькі часи. Найповніше про Хмельниччину, життя українського народу в той період, його боротьбу за волю і незалежність розповідають літописи Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони і становлять вершину українського літописання XVII-XVIII століть. їхні автори - люди бувалі й досвідчені, за плечима яких ґрунтовна освіта в Києво-Могилянській академії, участь в описаних ними епохальних подіях. Видатною пам’яткою кінця XVIII століття є ще анонімна «Історія русів», у якій були зображені історичні події від часів давніх до 1769 року.

Найбільшим за обсягом є літопис Самійла Васильовича Величка - канцеляриста війська Запорізького. Цей твір сприймається як надзвичайно цікава художня оповідь про національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького і про ті часи, які увійшли в історію під назвою «доба Руїни». Нас боляче вражає опис Величком руїни та спустошення в Україні, яку поляки називали «раєм світу». Була та земля перед війною Хмельницького; зауважує літописець, «немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом», а стала пусткою. «Покриті мохом, очеретом і зіллям просторі українські поля і розлогі долини, ліси і великі сади …стави й занедбані озера… в різних місцях багато людських кісток сухих і голих - їх покривало саме тільки небо».

Тяжко страждаючи від побаченого, літописець дошукується причин трагедії: розпитує старих і бувалих людей, «через що і через кого спустошено тую нашу землю», але з різних відповідей не можемо «достеменно довідатися про падіння й занепад нашої вітчизни». Тоді Ве-личко заглиблюється в козацькі літописання, студіює універсали, топографічні описи, інші документи, книги іноземних авторів. Але все це автор доповнює власними спостереженнями і враженнями і постійно розмірковує про причини й наслідки тієї страшної руїни.

Велику вину за понівечення рідної землі Величко покладає і на своїх співвітчизників. Він з гіркотою і сумом визнає, що причин трагедії треба шукати і в собі - у притаманній, на його думку, українцям легковірності, нерішучості, безпечності, в тому, що народ український «мало роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події. Він завжди схильний і до внутрішньої незгоди поміж себе». Однак тут же додає: «…але найбільше, як народ мужній та лицарський, схильний він, подібно до своїх давніх скіфо-слов’янських предків, воювати і кров лити за стародавні свої вольності». Як бачимо, велика любов до України і тривога за її долю водила пером Самійла Величка, «правдешнього Малої Росії сина та слуги», як називав себе літописець у передмовах до читача. Набагато чіткіше, ніж його попередники, Самійло Величко розуміє поняття «народ». Усіх українців тоді називали «нацією козаків», «українською козацькою нацією», бо ж роль козацтва в суспільстві і політичному житті України була надзвичайно великою. Але ж народ - це не тільки козацтво, а й усе суспільство. Величко не оминає увагою простолюд, хоча повніше показує діяльність саме козацтва і козацької старшини. Україна для Самійла Величка «матка наша», «милая отчизна», «отчизна наша Українськая». Його, як згодом і. великого Шевченка, боляче вражають нерозважливі вчинки її дітей, особливо турбує незгода серед самих українців.

Протягом століть літопис Величка, розповідаючи і про трагедію України XVII століття, і про славних її лицарів, беріг історичну пам’ять нашого народу. Він і сьогодні кличе нас до згоди і єднання заради щасливого майбутнього України.