Культурна кризи в молодіжному середовищі
Сміх… Велике і життєдайне слово. Чи є щось на світі красивіше й принадніше за щирий людський сміх! Інколи мені здається, що людство як таке без сміху ніколи б не збулося. Як на мене, будь-яка людина найкрасивіша тоді, коли сміється. Недаремно кажуть, що люди - ніби дзеркала. Усміхаймося - і світ повертатиме нам усмішку. Якщо ж ми будемо хмуритися на людей, а то й злитися - вони хмуритимуться і злитимуться нам у відповідь. Це - одна з мудростей, випробуваних упродовж усієї історії людства. Сміх - найдієвіша зброя, за допомогою якої найлегше "пробити” нашу заскоруз-лість, нашу байдужість, нашу агресивність. Дружня усмішка знімає настороженість, долає всілякі перешкоди у спілкуванні з людьми. Коли люди усміхаються, вони здаються нам приязнішими, доброзичливішими, бо сміх піднімає не тільки наш власний настрій, але й настрій наших співрозмовників. До речі, я давно вже запримітив таку особливість: якщо іронізувати над собою, посміхатися, то поступово власний настрій неодмінно покращиться. Зрозуміло: все своє життя ми не можемо ходити усміхненими. Тут, звичайно, багато залежить від обставин, але не варто забувати: людина - господар свого настрою, і має вона чудового лікаря - сміх. Якось мені довелося прочитати, що за кордоном наших людей, тобто людей пострадянської системи, впізнають безпомилково - похмурі обличчя, міцно стиснуті губи, напружені постаті. Спочатку така новина мене дещо шокувала, але після певних роздумів я дійшов висновку: це цілком можливо… Так, наші батьки ще вряди-годи сміються, а по великих святах навіть співають. Але - і не так, і не так часто, як хотілося б. Можливо тому, що причин для сміху у нашому незалежному та соборному житті так багато, що вже набридло і вже й не Ьмішно. Та й чого, скажіть мені, ще сподіватися 40-50-річним татам і мамам, які вже, ох, стільки набачилися, і наслухалися, і навірилися?! Якого дива? Яких казок? Сказати по правді, мене взагалі дивують оті наші хохлацькі - такі шкільні! такі діточі! і такі фальшиві! - розумування про подібні речі. Я знаю, що від мене, як і від кожного з нас, одинадцятикласників, чекають гарячих словесних запевнень і клятв на кшталт: "ми віримо”, "ми любимо”, "ми - оптимісти”. Але я не вірю. Не люблю. А мій оптимізм не пов’язаний з "калиною-Україною”, бо чомусь ота калина асоціюється зі злодійською "малиною”. Промине рік-два і (я в цьому впевнений!) чи не половина моїх однокласників разом зі мною тинятимуться Європами та Америками, де хоча й не солодко, але й не настільки ж гірко, і де не вчать з дитинства бути оптимістами, бо цього якщо й можна навчити, то, даруйте, тільки не в нас. Одну з основних причин культурної кризи в молодіжному середовищі вбачаю у відірваності юних від національних коренів. Люди, байдужі до рідного, особливо страшні й небезпечні. Досить пригадати з історії яничарів, а з літератури - потвор доктора Гальванеску. У нас же упродовж десятиліть проводилась цілеспрямована політика нищення українського в українцях. Тираж російських книжок та періодики, обсяг електронної інформаційної продукції у кілька разів перевищує українські. Українці живуть серед засилля російських шоу, пісень, реклами. Молодь систематично підгодовують низькопробним суржиковим сленгом. Люди ж, відлучені від рідного, національного джерела, нагадують мені сомнамбул, які безцільно вештаються манівцями життя. Саме ми, їхні ровесники, повинні розбудити їх до активного громадського обов’язку. І тут мистецтво відіграє не останню роль. Останнім часом багато видів так званої мас-культури стали могутнім засобом впливу на різні верстви людей, особливо молоді. Дуже важливо, щоб таку культуру творили не випадкові люди, а професіонали, які знають ціну красі. А ще вони мають бути патріотами не власної кишені, а українського народу. Чудову традицію, наприклад, започаткував фестиваль "Червона рута”, але великі сподівання на нього були практично змарновані, коли його організацію взяли в свої руки комерційні ділки. Моя пропозиція може здатись наївною, але в число найперших завдань розвитку культури я б поставив "національне виховання” фінансової еліти, наших меценатів, бо найбільшою мірою саме від них залежатиме, якою мовою виходитимуть спонсоровані ними газети чи співатимуть артисти, запрошені до їх шоу-проектів. Патріотизм же фінансової еліти залежить від того, чи чесно здобули вони свій капітал, чи крали його у держави або співгромадян і "відмивали” в антиукраїнському зарубіжжі. Отож, ланцюг національного безкультур’я, як не дивно на перший погляд, замкнувся на правосвідомості нашого народу, на відповідальності кожного громадянина за власні вчинки. "Раніш - закон, а потім - благодать”, - стверджував герой І.Кочерги Ярослав Мудрий. Візьмімо собі цей заклик за щоденне правило. Тільки у міцній державі, де кожен дбає про її благо, ми зуміємо глибше пізнати Істину, Добро, Красу!
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
