Зміст і форма художнього
ОБРАЗ - форма пізнання реальної дійсності в літературі та мистецтві. Для науки характерна інша форма - понятійна. На відміну від поняття, що сприймається розумом, образ діє і на органи чуття, оскільки в ньому предмет зображення постає в кон-кретно-чуттєвій формі. Образ - конкретна і водночас узагальнена картина, яка створена за допомогою вимислу і має естетичне значення. Відтворюючи життя, письменник втілює свої ідеали в образи, котрі впливають на читачів, даруючи їм естетичну насолоду. Вплив образу на естетичне почуття зумовлений тим, що в ньому втілене прекрасне. Існує кілька основних ‘видів літературних образів. 1) Образ-персонаж (герой, тип, характер, ліричний герой) - найпоширеніший вид образів, оскільки основним предметом літератури є людина. 2) Образ-пейзаж - картина природи, яка може виконувати різні функції: фон дії, засіб розкриття внутрішнього стану героя, засіб соціальної характеристики. 3) Образ-інтер’єр - картина речей, яка може бути фоном дії, засобом характеристики героя та ін. 4) Образ-символ (образ-ідея) - образ узагальненого абстрактного поняття (Україна, доля у Шевченка). Існують ще й інші класифікації образів. Термін вживається і у вузькому значенні - як мовний художній засіб. ТИП (від гр. typos - відбиток, образ, зразок) - образ-персонаж художнього твору, який поєднує широке соціально-психологічне узагальнення з яскравою виразністю індивідуальних рис. Саме широким узагальнюючим значенням відрізняється тип від персонажа. За^ законами художньої творчості кожен персонаж має бути типовим, втілювати в собі узагальнені риси конкретних людей. Відмінність між образом-типом і персонажем полягає у масштабі узагальнень. До образів-типів можна віднести численні образи, створені класиками світової і української літератури: не тільки Прометей, Гамлет, Дон Кіхот, Дон Жуан, а й такі, як Гобсек, Євгеній Онєгін, гоголівські поміщики, купці Островського, Чіпка з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». ПРООБРАЗ, або ПРОТОТИП,- реальна історична особа, факти життя якої покладено в основу створеного письменником художнього образу. Відповідність між образом і прототипом не буває абсолютною, оскільки образ є певним узагальненням, витвором творчої фантазії автора. ТЕМА (від гр. thema - те, що лежить в основі) - основне питання, якому присвячений твір, в ширшому розумінні - явища життя, відображені в творі та висунуті в ньому проблеми. Характерною особливістю теми є її соціально-історична зумовленість. Письменник не вигадує теми, а бере їх із самого життя. Навіть так звані «вічні теми» несуть у собі відбиток епохи (батьки і діти, трагедія кохання, спричинена ворожнечею батьків, тощо). Важливою особливістю теми є її актуальність і соціальна значущість. Те, про що розповідається у творі, має глибоко цікавити, хвилювати суспільство. Саме цим визначається неминуча цінність творів видатних митців, зокрема таких українських письменників, як Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко. У кожному, навіть малому творі, є не одна тема, а кілька, що пояснюється складністю життя і неможливістю штучно виділити якусь одну проблему. Завдяки такій багатотемності досягається розкриття характерів персонажів. Але при цьому у творі завжди є головна тема. У повісті М. Коцюбинського «Fáta morgana» головна тема - боротьба селян проти соціального гноблення, але є й інші теми: анархічні настрої селян (Хома Гудзь), вплив робітничого класу на свідомість селян (Марко Гуща), родинні стосунки (Андрій - Маланка), кохання (Гафійка - Марко) та ін. Тема органічно пов’язана з ідеєю твору і разом з нею складає його ідейно-тематичну основу. ІДЕЯ (від гр. idea - поняття, уявлення) - основна думка художнього твору. Безпосередньо, як правило (крім байок), не формулюється, а формується всіма компонентами образної системи. Слід розрізняти задум автора й ідею: те, що хотів сказати автор, і те, що «сказалось у творі» (М. Добролюбов). Приклади такої невідповідності: «Ревізор» М. Гоголя, «Напередодні» І. Тургенева та ін. У великому творі може бути багато ідей, але серед них є одна головна, якій підпорядковано весь його зміст. У романі Л. Толстого «Війна і мир» головна ідея - народ є вирішальною силою війни. КОНФЛІКТ (від лат. conf lictus - зіткнення) - зіткнення, боротьба, що лежить в основі сюжету і зумовлює його розвиток. Розрізняють такі види конфлікту: соціальний («Pata morgana» M. Коцюбинського), побутовий («Баба Параска та баба Палажка» І. Нечуя-Левицького), психологічний («Гамлет» В. Шекспіра), любовний («Талан» М. Старицького). У великих творах звичайно поєднуються різні конфлікти. Конфлікт значного соціального значення іноді називають колізією, а любовний - інтригою. Композиція художнього твору КОМПОЗИЦІЯ (від лат. componere - складати, поєднувати) - побудова літературного твору, співвідношення всіх його компонентів, що створює цілісну картину і сприяє виявленню головної ідеї. Розрізняють зовнішні елементи композиції - поділ твору на частини і внутрішні - групування і розстановку персонажів. Іноді в значенні композиції вживається термін архітектоніка. СЮЖЕТ (від фр. sujet - предмет) - система подій в художньому творі, в ході яких розкриваються характери персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються у розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають різноманітні: соціальні, любовні, психологічні, виробничі тощо. У художньому творі, як правило, є різні види конфліктів. Класичний сюжет має такі елементи: експозиція - вихідні відомості про героїв, які вмотивовують їхню поведінку в умовах конфлікту; зав’язка - подія, що кладе початок конфлікту; кульмінація - найвищий момент у розвитку дії; розв’язка - подія, що розв’язує конфлікт; епілог - повідомлення про події після розв’язки. Великий епічний твір звичайно має кілька сюжетних ліній. У ліричних творах основу сюжету становить розвиток думки або почуття за схемою градації. Кульмінацією в таких творах є кінець вірша, де робиться висновок. ЕКСПОЗИЦІЯ (від лат. expositio - пояснення) - один з елементів сюжету твору, первісні відомості про героїв, які мотивують їхню поведінку при виникненні конфлікту. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» - це змалювання обстановки в родині пана-ліберала Малини напередодні селянського бунту. ЗАВ’ЯЗКА - елемент сюжету, наступний після експозиції,- подія, що кладе початок конфлікту. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» - це поява в маєтку поміщика-Малини селян, які вимагають віддати їм землю. КУЛЬМІНАЦІЯ (від лат. culmen - вершина) - елемент сюжету, найвищий момент у розвитку дії. Після кульмінації настає розв’язка. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» - це кінець вагань пана-ліберала Малини щодо застосування війська, яке прибуло для придушення селянського виступу. У великих багатосюжетних творах буває кілька кульмінацій. РОЗВ’ЯЗКА - елемент сюжету, подія, яка розв’язує конфлікт. ПРОЛОГ (від гр. pro - перед і logos - слово - переднє слово) - вступна частина в структурі твору, в якій автор знайомить читача з подіями, покладеними в основу сюжету, чи зі своїми роздумами щодо них. Інколи письменник називає вступну частину прологом (наприклад, І. Франко в поемі «Мойсей»), але частіше вона не має назви (поема Т. Шевченка «Іван Підкова»). У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є два прологи: один ліричний, без назви, другий - історичний, під заголовком «Інтродукція» (від лат. introductio - вступ). В античній драматургії прологом називався початок трагедії до появи хору. У пролозі автор звертався до глядачів і пояснював міфи, що складали підґрунтя сюжету. Таку саму функцію виконував. пролог і в середньовічних драмах-містеріях. ЕПІЛОГ (від гр. epilogos, ері - після, logos - слово) - один з елементів сюжету, заключна частина твору, де розповідається про події, що відбулися після розв’язки. Як правило, автор подає її під відповідною назвою. ФАБУЛА (від лат. fabula - байка, оповідь) - термін, який не має однозначного тлумачення і часто вживається як синонім слова сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх причинно-часовій послідовності, а сюжетом - виклад цих подій у творі. ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП - форма авторської мови, позасюжетний елемент композиції, коли автор відступає від сюжетної оповіді і висловлює свої думки, почуття, настрої, пов’язані із зображуваним у творі. Ліричні відступи, роблячи оповідь інтимною, довірливою, щирою, підсилюють емоційний вплив на читача. Особливо часто зустрічаються в ліро-епічних творах. У поемі «Гайдамаки» Т. Шевченко часто звертається до читачів, розповідає про своє життя. Вибачайте, люди добрі, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжної справи. Так дід колись розказував - Нехай здоров буде! Тропи ЕПІТЕТ (від гр. epitheton - додаток) - художнє означення певних особливостей зображуваного предмета. У ролі епітета виступають прикметники (зелений став), прислівники (сплять щасливо), іменники (Україна-мати), дієприслівники (співають ідучи). Розрізняють зорові епітети (сизий вечір), слухові (дзвінкий голос), нюхові (духмяна трава), метафоричні (залізний характер), постійні (в народній поезії: сира земля, темний ліс, сірий вовк тощо). Епітет як художнє означення слід відрізняти від логічного означення, котре відбиває основний, загальнозначущий зміст предмета, тоді як художнє означення - лише певну індивідуальну властивість його з погляду автора: біла крейда - срібна крейда; цегляна хата - весела хата. ПОРІВНЯННЯ - вид тропу, уподібнення одного предмета чи явища іншому, у якому названо обидва порівнювальні елементи. «Ніч - мов криниця без дна» (М. Рильський). Відомі різні типи порівнянь. 1) Утворені з допомогою сполучників як, мов, наче, неначе, ніби. Заспіваю, заридаю, Як мала дитина. (Т. Шевченко) 2) Безсполучникові. «Наш народ - океан» (П. Тичина). 3) Утворені за допомогою іменника в орудному відмінку. Синє море звірюкою То стогне, то виє. (Т. Шевченко) 4) Заперечні. Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає. (Т. Шевченко) Останні характерні для народної поезії. По той бік гора, по сей бік гора, Поміж тими крутими горами Сходила зоря. Ой то ж не зоря - дівчина моя З новенькими та відерцями По водицю йшла. МЕТАФОРА (від гр. metaphora - перенесення) - один з основних тропів, уподібнення одних предметів і явищ іншим за певними схожими ознаками. Наприклад: «За думою дума роєм вилітає» (Т. Шевченко). Тут плин думок уподібнюється летові рою бджіл. Різновидами метафори є уособлення і символ. В уособленні неживому предмету надаються властивості живої істоти (інколи вживається термін персоніфікація). Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю. (Т. Шевченко) Вже червоніють помідори, І ходить осінь по траві. (М. Рильський) Символ - традиційне, усталене, постійне уподібнення: червона калина - дівчина, дуб зелений - хлопець, чайка - удова та ін. Метафори бувають прості й розгорнуті або багатокомпонентні. Останні широко представлені в «Слові о полку Ігоревім». Солнце ему грозою путь заступаше, Нощь стонущи ему грозою птиц убуди; Свист зверин вста, Збися див кличет верху древа, Велит послушати земли незнаеме… ПЕРСОНІФІКАЦІЯ (від лат. persona - особа i facio - роблю) - вид метафори, надання предметам, явищам природи і тваринам властивостей людини. «Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи…» (М. Коцюбинський). «Плакала осінь, плачуть в полі тополі, шепотіли лани» (А. Панів). Часто вживається в казках, байках, легендах. АЛЕГОРІЯ (від гр. allos - інше і agoreuo - говорю) - іносказання, троп, у якому ідеї, думки, абстрактні поняття через уподібнення передаються в конкретних образах. Алегорія - це розгорнута метафора. Алегорична мова характерна для байок, казок про тварин, притч, загадок тощо. Часто використовується письменниками в умовах політичної цензури для утвердження певних ідей, викриття негативних суспільних явищ. МЕТОНІМІЯ (від гр. metonimia - перейменування) - вид тропу, заміна назви предмета іншою на підставі суміжних зв’язків. Метонімія має багато різновидів. 1) Заміна назви твору ім’ям автора: читаю Шевченка, вивчаю Грушевського. 2) Заміна назви людей назвою країни, міста, певного місця: гомоніла Україна, Київ святкує, театр готує виставу. 3) Заміна назви предмета одним із його атрибутів: чорні бушлати піднялися в атаку. 4) Заміна назви речі назвою матеріалу, з якого вона зроблена: жінка вся в золоті, машина їде по асфальту. 5) Заміна назви дії назвою знаряддя дії; гостре перо сатирика; завершили розгром танки. 6) Заміна назви посуду назвою його вмісту: з’їсти тарілку, випити склянку. 7) Заміна назви речі назвою людини: машиніст зупинився в степу, водій підвіз мене до хати. СИНЕКДОХА (від гр. synekdoche - співвіднесення) - один із видів тропу, оснований на зміні назв предметів за кількісною ознакою. 1) Заміна множини на однину: На бій за волю сміло йди, Ворожі пута розривай. І всіх трудящих вже буди: «Вставай, робітнику, вставай!» (М. Тарновський) 2) Заміна однини на множину: Ми всі в пісенному розгоні, Ми всі в веселому вині. (В. Бобинсъкий) 3) Заміна видового поняття родовим: мій добрий звір (собака). 4) Заміна родового поняття видовим: бережи копійку (гроші)’. Синекдоха є різновидом метонімії. Часто синекдохою вважають заміну назви предмета частиною. ГІПЕРБОЛА (від гр. hyperbolu - перебільшення) - вид тропу, в основі якого лежить надмірне перебільшення тих чи інших властивостей зображуваних людей, предметів і явищ. Гіпербола сприяє глибокому й виразному розкриттю суттєвого й типового. Часто вживається в народній поезії для характеристики героїчних подій, билинних богатирів, негативних героїв. Використовується і як засіб гумору. У Остапа Вишні рибалка говорить: «Сома мені доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн, тільки трохи довшого». ОКСИМОРОН (від гр. oxymoron, oxys - дотепний, moros - безглуздий) - вид тропу, в якому поєднуються протилежні за значенням поняття, внаслідок чого виникає якісно нове визначення предмета (живий труп, розумний дурень, гарячий сніг). Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить. (Т. Шевченко) СИМВОЛ (від гр. symbolon - умовний знак) - у філософському розумінні - предметний чи мовний знак, широке узагальнення сутності речей і явищ як результат пізнавальної діяльності людини. Символ є таким же давнім, як і людська свідомість, оскільки символізація, в основі якої лежить уподібнення, правила за основний засіб пізнання світу. Міфологічні образи богів і героїв були символами людей та їхніх стосунків. Давньогрецький філософ Платон вважав, що в космосі вічно живуть ідеї - символи речей матеріального світу. Символізація випливає із самої природи літератури як форми художнього пізнання істини. Ф. Шеллінг стверджував, що поетична творчість є «одвічна символізація». Будь-який образ є символом більшої чи меншої міри узагальнення, і, навпаки, всякий символ в літературі є образом. Конкретний образ і глибинний сенс його виступають в структурі символу як два полюси. Переходячи в символ, образ втрачає конкретність, але залишається його глибинний зміст. Такими є «вічні образи» Прометея, Дон Кіхота, Гамлета, Фауста. Ознаки символу - загальнозначущість смислу, невизначеність, багатозначність. Проблема символу - одна із надзвичайно важливих у філософії та естетиці. У сучасних міфофілосовських теоріях (Е. Кассірер, К. Юнг та ін.) простежується тенденція ототожнення символу й міфу. В літературознавстві символ розглядається як один із тропів - уподібнення, яке набуло постійного значення: червона калина - дівчина,’ сокіл - парубок, чайка - вдова. Але об-рази-символи можуть нести в собі і більш конкретне узагальнення: Каменярі, Вічний революціонер, Наймити у І. Франка, марево (Fáta morgana) у Μ. Коцюбинського, рушник у А. Малишка та ін. АФОРИЗМ (від гр. aphorismos - визначення) - лаконічний, відточений вислів, у якому узагальнено якусь оригінальну думку. Народні афоризми - прислів’я, приказки. Авторські афоризми - крилаті слова, що належать письменникам, філософам, іншим відомим людям.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
