Теорія літератури: Ліричний відступ
Ліричний відступ - особливість композиції у літературно-художньому творі (найчастіше ліро-епічного, рідше епічного характеру), коли автор безпосередньо висловлює свої міркування з приводу композиції або сюжетних ліній цього твору, вчинків або характеристики героїв, певних явищ, асоційованих із зображуваними подіями. Ліричні відступи мають на меті допомогти читачеві усвідомити ідейний зміст літературного твору, а також своїми філософськими узагальненнями життєво важливих явищ сприяють осмисленню сутнісних основ буття, соціально-історичних і морально-етичних проблем. Так, у "Мертвих душах” М. Гоголь неодноразово відступає від сюжетної оповіді з тим, щоб звернутися до читача з емоційно насиченими роздумами про сутність та призначення мистецтва, про долю батьківщини, про молодість та швидкоплинність життя. Тип (грецьк.• відбиток, форма, взірець) - образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації. Це зумовлено тим, що людина формується як особистість у конкретному мікро- і макросередовищі. У спілкуванні з різними соціальними групами, в розмаїтих видах діяльності, активно входячи в середовище, пристосовуючись до нього і водночас видозмінюючи його, вона стає типовим представником групи, класу, нації, свого часу. Письменник, маючи за приклад реальних людей (прототипів), за допомогою творчої уяви, перевтілення, асоціативного мислення витворює постаті-персонажі, які й постають у художньому творі як індивідуальні типи. Так, образи Онєгіна і Печоріна можна трактувати як різновиди одного літературного типу - типу "зайвих людей”; разом з тим кожен з них є типовим представником свого часу - відповідно 20-х і 30-х років XIX ст. Персонажі "Мертвих душ” створені М. Гоголем як типи російської соціальної дійсності, але водночас у кожному з них типізується певна загальнолюдська риса: Манілов - безплідна мрійливість; Коробочка - тупість і невігластво; Ноздрьов - крутійство і хамство; Плюшкін -скупість у її крайній формі тощо. Роман-поема - термін, що позначає особливий жанр у літературі, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб’єктивністю, притаманною ліричним творам. Інколи цей термін вживають стосовно епічних творів у віршованій формі (наприклад, "Євгеній Онєгін” О. Пушкіна, "Маруся Чурай” Л. Костенко). Романом-поемою можна вважати "Мертві душі” М. Гоголя, хоча сам автор, даючи жанрове визначення творові, наголошував, що це - "поема”. Тут має місце розгорнута епічна розповідь з характерними для неї епізодністю та деталізованою описовістю, а підкреслена акторська активність (втручання у хід подій фрагментарними коментарями і розлогими відступами) надає творові емоційно-експресивної забарвленості. Магічний реалізм - поняття, що виникло в літературознавстві XX ст. на позначення таких мистецьких явищ, де художній світ будується не за принципом "повторення”, наслідування наявної реальної дійсності, а твориться шляхом моделювання письменником "нового” світу, в якому поєднуються два паралельні світи -дійсний та ірреальний, фантастичний. Витоки цього явища - у середньовічному лицарському романі ХІУ-ХУ ст., який, у свою чергу, сягав глибин міфотворчої народнопоетичної свідомості. Елементи магічного реалізму знаходимо в творчості М. Гоголя (”Вечори на хуторі біля Диканьки”, "Ніс” тощо). Особливого поширення магічний реалізм набув у літературі XX ст. - творчість Ф. Кафки, Г. Гарсіа Маркеса, X. Кортасара та ін.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
