Ключові слова в художньому творі
Художній твір становить багатоелементну систему. В її ієрархії спостерігається багатоступінчастість. Тому уявлення про автора як носія певної концепції дійсності та естетичної інформації можна отримати тільки із послідовного розгляду всіх елементів тексту різних рівнів. Кожний лінгвістичний елемент літературного твору є включенням в естетичну систему цілого, тому як, мікро - так і макроодиниці тексту несуть на собі відбиток цілого художнього світу автора, який відображається в лінгвоестетичній категорії образу автора. Аналіз літературних творів свідчить, що переважно одиниці лексико-семантичного рівня беруть участь у творенні категорії образу автора, яку Л. Новіков вважає "надкатегорією”, "ієрархічно найвищою” [7, 13]. Але не всі вони однаково важливі для цієї категорії. Деякі домінують, інші грають другорядну роль. Їх значимість змінюється залежно від композиційно-сюжетного рівня. До домінуючих належать ключові слова. Термін "ключові слова” існує в науковій літературі тривалий час. Часто він використовується як дещо зрозуміле саме собою. Очевидно, це пояснюється наявністю в складі терміна лексеми "ключові”, яка має фразеологічне значення і досить часто зустрічається в публіцистичному стилі. Поряд з терміном "ключові слова” уживаються терміни опорні слова і слова-опори, лейтмотивні слова і слова-лейтмотиви, слова-фаворити, слова-ключі, які все частіше співвідносяться з тими ж реаліями, що і ключові слова. Проблемою функціонування ключових слів у художньому творі в більшій чи меншій мірі займалося чимало дослідників. Серед них Р. Будагов, Є. Зубова, В. Дроздовський, Ю. Караулов, А. Кожевникова, О. Кожин, В. Кухаренко, Ю. Лотман, В. Петровський та ін. Учені зазначають, що ключові слова служать одночасно знаками, які узагальнюють екстралінгвістичні реалії, співвідносні з лексичною системою окремої мови і засобом формування естетичних значень, пов’язаних з ідейно-художнім змістом цілого. Тому спроба вивчення образу автора за умови активного використання вичленування й аналізу ключових слів, які володіють особливою семантичною наголошеністю, має безперечний інтерес, оскільки саме ключові слова у семантичному просторі тексту формують ізотопію і ведуть лейтмотивні теми. Дослідження художнього тексту шляхом вичленування ключових слів має певну традицію. Але цілісного теоретичного визначення поняття ключове слово в художньому творі поки що не маємо. Український літературознавчий довідник характеризує (зовсім неповно) ключові слова, як такі, що їм "властива відносно висока частотність використання, яка в художніх текстах може залежати від тематики твору, автора, епохи” [5, 645]. М. Бахтін ключове слово або, в його термінології, "інтенційне слово” виводить діалектично із "авторського ядра” задуму твору: "Мова прозаїка розташовується за ступенями більшої або меншої наближеності до автора та його останньої смислової інстанції: одні моменти мови прямо та безпо-середньо… виражають смислові та експресивні інтенції автора, інші ламають ці інтенції…” [1, 111-112]. За М. Бахтіним, ключові слова завжди перебувають у постійному діалозі-конфлікті-протистоянні між собою, або ж у паралелізмі чи взаємодоповнюваності, а тим часом класична лінгвістика здебільшого орієнтується переважно на статичний стан слова, образу, символу, слова, штучно вирваного із естетичного контексту. "А діалог,- говорить М. Бахтін,- вивчався лише як композиційна форма.., але внутрішня діалогічність мови… майже завжди ігнорувалася. Але якраз оця внутрішня діалогічність слова (насамперед ключового слова - А. В.)… володіє надзвичайною стилетворчою силою… Слово народжується в діалозі.., формується в діалогічній взаємодії із чужим словом… Усяке слово націлене на відповідь і не може уникнути глибокого впливу майбутнього, ймовірного слова у відповіді” [1, 93]. Можна зробити висновок, що слово як "першообраз”, і внутрішньо (за О. Потебнею) "діалогічне”; "діалогічне” воно і "зовнішньо” (за М. Бахтіним), буквально в самому діалозі, в потоці свідомості, навіть у ліричних відступах. Знак, слово - завжди адресоване комусь, принаймні, самому собі; воно потребує, вимагає відповіді в іншого слова. Така внутрішня діалектика лінгворуху слова в структурі художнього твору. І в цьому потоці, в матерії знаків, образів, символів ключовому слову належить специфічна заголовна роль - бути "особливо знаковим”, на межі сакральності; бути найбільш "енергонасиченим” та "обов’язково брати участь” у формуванні в структурі твору "ключових ситуацій”: семантичних, тобто, знакових, естетичних, таких, що найтісніше пов’язані із головною концепцією твору, та ситуацій психологічних, через "ланцюг” яких також рухається-розвивається мистецька річ, втілена в слово. І В. Виноградов у ранніх своїх працях пов’язує в одне ключові слова із "певним стилістичним ядром”, яке, "незмінно присутніє у стильових побудовах… Проникнення в структуру художнього твору, в його складну систему мовленнєвих засобів, що формують його естетичну, стильову та словесну єдність, може приймати форму пошуків "того стилістичного ядра, - за теорією В. Виноградова, - тієї системи засобів вираження, що незмінно присутня в творах… автора, хоча б у межах окремого періоду його творчості” [3, 255]. У стилістиці художньо-індивідуального мовлення ставиться завдання виявити долю участі у формуванні цілого різнооб’ємних і різнодистантних контекстем, їх ієрархічну залежність і асоціативностильовий зв’язок. Але в сучасній лінгвоестетиці (Європи та США), локальна проблема ключового слова, ключового символу, навіть ключової, індивідуалізованої міфо-структури в матерії того чи іншого роману або поеми, проблема ключового семантично-стильового ядра розрослася в цілий, суперскладний комплекс рівнів та неоднорідних методологічних підходів. Так, М. Фуко скурпульозно-деталізовано концентрує свою аналітику на "мікро-атомарній” структурі та ролі якби затаєного ключового слова або "пракореня його”, слова-образу, ієрархічно панівного, що завжди присутнє та функціонує, нехай і напівзримо, в будь-якому тексті як смисловий акцент, "як внутрішня інтенція”, "як ім’я, що спить”. Можливо, більш близьким і проясненим був Р. Якобсон, коли говорив з приводу цієї ж проблеми таке: "Кожному… очевидний той факт, що існують певні елементи, що складають невід’ємний… компонент динаміки твору… Завдання вченого, - продовжує Р. Якобсон, - в тому.., щоби знайти і "вийняти” ці компоненти, або константи, безпосередньо із тексту… шляхом його внутрішнього, іманентного аналізу, а якщо мова йде про компоненти художнього твору, що варіюються, то встановити - що є найбільш закономірним і стійким в цьому діалектичному русі, і віднайти основу (субстат) варіацій” [8, 145]. Ролі інтуїції теоретика-філолога Р. Якобсон відводив таке ж велике значення, як і Р. Інгарден у своїй "теорії інтерпретацій” тексту. Як бачимо, теоретик відразу переводить стрілки на відкриту функціональність слова та образу, зокрема ключового, а не вдовольняється його "закадемізованою” статикою ісамо-цінністю.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
