Сонети Шекспіра були, є і залишаються великою таємницею поета — його серця, його любові, її життя. Таємниця ця не лише в тому, кому були присвячені безсмертні поетичні рядки, хто ця «смуглява леді» і «блакитноокий юнак». Можливо, і знайдуть учені справжніх прототипів — адже чим далі від епохи, тим простіше це встановити. Але таємниця полягає в тому, чому сонети Шекспіра притягають нас, людей ХХI століття? Значить, про сьогодення, чисте, загальнолюдське писав творець, коли і зараз це так хвилює. Значить, зумів прокласти стежину від свого до нашого серця.

Шекспір почав писати сонети в ранній період своєї творчості — перший період, який прийнято називати оптимістичним.

Шекспір бував частим гостем в замку графа Саутгемптона. Тут зачаровували око картини Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланжело, мчала музика італійських композиторів, звучали сонети великого флорентійца Петрарки. Душа жадала чогось високого і прекрасного — чому ж не випробувати себе в жанрі сонета, адже в чотирнадцяти рядках цього вірша може вміститися всесвіт!

Шекспір не терпів манірних писань, йому не подобалося, коли поети оспівували штучну любов і красу : адже поруч існувало земне, реальне прекрасне. Спочатку Шекспір писав сонети, які читав тільки найближчим друзям, тому вони довго не друкувалися.

Дві основні теми розвиває Шекспір у своїх сонетах: тему дружби і тему любові.

Не хотілося б прибігати до ключів, які відкриють дверці з відповіддю : хто ті люди, про яких пише Шекспір, чи існували конкретні особи, чи це творіння фантазії поета?

Хочеться узяти ключ від інших таємничих дверей: «Що є для Шекспіра дружба і любов? Яким треба бути, коли любиш і коли дружиш»?, коли ти «ганебний і долею, і людьми»?

Як радісно читати, що дружба — це найбільший подарунок долі. І я вигукую услід за Шекспіром:

Я проміняти ніколи б не хотів

Твою любов на славу королів.

Ці кінцеві рядки 29-го сонета треба знати кожному, хто хоче бути сьогоденням другом!

Ліричний герой сонетів уміє бути благородним: його найкращий друг забрав у нього кохану, але він не гнівається, він уміє прощати. Його любов — «це зірка ведуча» (сонет 116).

Спочатку дивує своїм змістом сонет 130 — здається, що Шекспір не хоче красивого слова сказати про жіночу красу.

Але знайдений ключ! Кохана — це справжня земна жінка, вона така, як і хто-небудь, але вона кохана, тому наймиліша від усіх красунь.

Пройшли віки, змінилися люди, стали іншими смаки і ідеали, а сонети Шекспіра хвилюють і досі. Тому що вічною є щирість людських почуттів, справжня дружба і щира любов. Це і є, ймовірно, той ключ, яким можна відчинити двері, за якими живе «вічна таємниця» сонетів Шекспіра.