Роман Стендаля «Червоне і чорне» різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні і долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чому ж навчили мене дві героїні — пані де Реналь і Матільда де Ла-міль.

Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробуванню любов’ю, тому що, на його думку, любов — почуття суб’єктивне і більшою мірою залежить від того, хто любить, чим від самого об’єкту любові. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують зазвичай справжнє своє єство.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на усю округу.

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалася в ієзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її учили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була в той же час боязкої і сором’язливої, простої і небагато наївною. Її серце було вільне від кокетування. Вона любила самотність, любила прогулюватися по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Верьере називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона занадто гордиться своїм походженням. У неї цього і в думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати у них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вісті, як говорили у Верьере, політику відносно свого чоловіка, тому серед місцевих пані вона вважалася «безглуздою». Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь була присвячена чоловікові і дітям.

І ось в її душі виникло нове почуття — любов. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала усім захоплюватися, не розуміла себе від емоцій. Почуття, яке запалювало пані де Реналь, робило її енергійною і рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб врятувати коханого, йде до кімнати Жульєну, щоб витягнути з матраца портрет Наполеона. Те усіма правдами і неправдами вводить Жульєну, людини низького походження, до складу почесної варти. Те продумує анонімний лист.

Пані де Реналь знаходиться увесь час в душевній напрузі, в ній боряться дві сили — природне почуття, прагнення на щастя і почуттю обов’язку відносно сім’ї, нав’язане суспільством, цивілізацією, релігією. Тому вона постійно вдається до крайнощів. Коли захворів її син Ксавье-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже відразу після того, як загроза здоров’ю хлопчика минула, знову віддається своїй любові. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого розкаяння вона, з підбурювання абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла-молю відгук про поведінку Сореля, який зіграв таку фатальну роль в долі Жульєну. Отже знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульєну: «Мій обов’язок передусім — бути з тобою». Відтоді вона зовсім перестала зважати на моральне засудження. Останні дні вона була поряд з Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєну пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, сім’ї, коханого, і так само тихо померла.

Матільда де Ла-міль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, яка царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна і глузлива, вона вища за своє оточення. Гострий розум, вченість — вона читає Вольтера, Руссо, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни — діяльна натура Матільди змушує її з презирством відноситися до усіх знатних прихильників, які претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, брак з яким повинен був би принести Матильди герцогський титул, про який мріє її батько, — для неї віє нудьгою. «Що може бути у світі банальнішим від такого зборища»? — виражає погляд її «синіх, як небо», око.

Сучасна дійсність не викликає ніякого інтересу в Матільді. Вона буденна, сірка і зовсім не героїчна. Усе купується і продається — «титул барона, титул віконта — усе це можна купити… кінець кінцем, щоб отримати багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда».

Матільда живе минулим, яке з’являється в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона жаліє, що немає більше двору, подібних до двору Катерини Медичи або Людовика XIII.

Матільда звертає увагу на Жульєну тому, що відчуває в нім незвичайну натуру. Так само, як граф Альтамира зі своєю романтичною долею («очевидно, тільки смертний вирок і виділяє людину… це єдина річ, яку не можна купити»), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такій, що «…не народився, щоб повзати». Матільду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. «В наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх», — думає Матільда, протиставляючи Жульєну усім молодим вельможам, які красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами. Вид святенника, який Жульєн напускає на себе, не можуть її обдурити. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, «на міну попівства, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти від голоду», — його вищість лякає їх, — розуміє Матільда.

Наважитися полюбити Жульєну, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних східцях, відповідає її характеру, таємниця якого — потреба ризикувати. Але любов її важка. Вона теж, як і пані де Реналь, — в постійній душевній напрузі. У неї теж триває боротьба між природним прагненням на щастя і «цивілізацією», тими поглядами, які нав’язало їх суспільство від самого її народження. Коливаючись між любові і ненависті до Жульєну, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєну доведеться підпорядковувати її. Полюбивши нарешті Жульєну, Матільда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєну від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання — поховала в печері на високій горі, яка здіймається над Верьером. «Завдяки зусиллям Матільди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, які вона замовила в Італії за великі гроші».

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обоє вони викликають, з одного боку, співчуття і жалість, з іншого боку, їх альтруїстична, жертовна любов викликає здивування і шану. Своєю любов’ю вони учать нас любити безкорисливо і самовіддано. Шкода, що їх щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.