Роман Стендаля «Червоне і чорне», який є одним з перших видатних зразків реалізму XIX століття і приніс письменникові всесвітню славу, — дзеркало, не затьмарене часом, з яким письменник йшов великим шляхом сучасного йому життя.

Якою була Франція в 20-х роках позаминулого століття, про яку розповів нам автор? Хто керував країною, яким було суспільство, як жив народ?

20-те роки — це роки панування Карла Х (1824-1830), який здавна мріяв про відновлення французького середньовіччя, про часи, коли трон володаря оточували лицарі. І він це здійснив, коли прийшов до влади. Придворні свята і розваги, виїзди Карла Х в різні міста Франції визначалися великою кількістю придворних, духовенства, прислужників, які імітували старовину. Короля не цікавило, скільки усе це коштувало і хто за усе розплачувався. Головними для нього були авторитет, престиж, відміна перед його ім’ям, отримання від життя задоволення і насолоди. Стендаль дуже яскраво про це розповів у своєму романі, особливо коли описав відвідування королем містечка Верьера.

«З раннього ранку в неділю тисячі селян з навколишніх гір заполонили вулиці Верьера. При наближенні короля гримнули дзвони, почала стріляти старенька іспанська гармата. Почесна варта рушила назустріч процесії. Усі захоплювалися розкішними небесно-блакитними мундирами з срібними еполетами — формою, в якій почесні вартові красувалися ще сім років тому». «

На які ж соціальні класи, сили спирався Карл Х при своєму правлінні? Здебільшого на дворян і духовенства. Була відновлена таємна організація єзуїтів, яка скрізь допомагала римсько-католицькій церкві. Але після Великої французької революції, в роки Директорії і Імперії, виріс і зміцнів ще один клас — клас буржуазії, не зважати на яке король не міг. Тому в країні виникла палата депутатів, куди увійшли і представники буржуазії. Селянство і дрібного люду міст після революції отримав назва четвертого стану.

Що ж собою являли ці класи? Яку роль вони грали в прогресивному розвитку країни? Чим займалися, чим захоплювалися?

Хочеться відразу ж підкреслити, що за часів Стендаля французи негласно ще розділялися на «порядних» і таких, що «нехтують». Порядний, шанований означало багатий. Якщо ти бідний, виходить, ти ніщо, непорядний.

Щоб читач міг краще розібратися в усій цій складній соціально-політичній системі, Стендаль розгорнув події роману в трьох містах — у Верьере, Безансоне і Парижі, тобто в провінції, семінарії і столиці.

Познайомимося спочатку з поважними, порядними людьми цих вищеназваних міст.

Управляє Верьером пан де Реналь, самовдоволений і зарозумілий дворянин, для якого головне, — походження і гроші. Усі таланти цієї людини зводяться до того, щоб змушувати всякого, хто йому повинен, платити собі з найбільшою акуратністю, а самому зі своїми боргами тягнути як можна довше. Він поважав, що усі йому заздрять. Звичайно, небезпідставно. Він прекрасно прикрасив свій розкішний міський будинок, під дахом якого провів ніч король. Дуже непогано підновляв мер міста і свій замок у Вержи.

Як же жив народ в місті? Чи добре управляв містом пан де Реналь? У романі згадуються в’язниця, лікарня і притулок для бідних, яких було соромно показати перевіряючому чиновникові з Парижу панові Апперу.

Зате під владою пана де Реналя процвітали такі, як Вально, який втілював клас буржуазії. Пан Вально, директор притулку для бідних, нахабний і безсоромний від природи, наживши собі багатство, нічим не нехтуючи, не зважаючи ні на які приниження. Він царює в місті «Разом із завзятими дурнями з середовища крамарів, з першокласними неуками з середовища суддівських людей, із запеклими шарлатанами з середовища лікарів».

Поважні жителі були здебільшого роялістами, прибічниками монархії, але підтримували стосунки і з лібералами. І ті, і інші потребували один одного — одним потрібні були вигідні місця, посади, іншим потрібні були голоси на виборах. Гроші, прибуток — ось мета життя поважних людей міста. «Від їх багатства пахло краденими грошима», в їх взаєминах «було щось мерзенне». І ось ці люди, «ці дурні, яким випало щастя народитися знатними, багатими і помірними», створювали громадську думку. Горе тому, хто від них відрізнявся«!

Можливо, ліберали були ближчі до народу і піклувалися про нього? Звернемося до тексту. Знову зустріч короля з мешканцями Верьера. «І раптом в почесній варті усі помітили Жульєну, сина тесляра». Обуренню «порядних» людей не було межі. Особливо обурювалися ліберали, які, з ранку до вечора сидячи в кафе, говорили про рівність і волю.

«У Верьерском суспільстві, — робить висновок Стендаль, — процвітали лицемірство, заздрість, злість, протекціонізм, користолюбство, прагнення до збагачення, марнославство. »А, щоб якось утриматися на місці, усі ці шахраї (про яких згадувалося вище) вимушені були шукати союз з конгрегацією«.

Чим же було французьке духовенство? Адже воно було і є посередником між Богом і людьми, повинно учити добру, любові, безкорисливості, честі. Відправимося разом із Стендалем до Безансона, в духовну семінарію, яку Жульєн, головний герой роману, назвав «пеклом земним, в’язницею».

«З часів Вольтера французька церква зрозуміла, що справжні її вороги — це книги. Покірність — найвище в її очах». Священики викорінювали будь-яку живу думку. Люди, на їх погляд, повинні не міркувати, а сліпо виконувати те, чого вимагає церква і держава. За часів правління Карла Х набуває чинності закон про святотатство, який засуджував на смерть за атеїзм.

Не цуралася церква і грошей. Чим більше чоловік жертвував на різні церковні потреби, то почеснішим і благонадійним він вважався.

Церква заохочувала доноси, наклеп. У семінарії за усіма стежили «фіскали» абата Кастанеда, майбутніх пасторів народу учили «продавати місця у раю» і домагатися парафії з багатими підношеннями.

І серед духовенства процвітали лицемірство і низькопоклонництво. Так, наймогутніший у Безансоне абат де Фрилер розбагатів і добився посади старшого вікарія завдяки тому, який умів бавити безансонского єпископа. У єпископа був дуже слабкий зір, а він пристрасно любив рибу. Абат де Фрилер вибирав кісточки з риби, яку подавали його високопреосвященству.

І ось Париж, «центр різних інтриг і лицемірства»!. Світське товариство, товариство обраних людей подане сім’єю маркіза де Ла-моля і його салоном. Зовні холодних, шанобливих, люб’язних, вихованих людей Стендаль назвав суспільством «безмовних сановників і всіляких інтриганів з сумнівною репутацією».

Для маркізи де Ла-міль, наприклад, головне в людині, гідно повага, — це «мати у своєму роді предків, які брали участь в хрестових походах», тобто знатне походження.

Розумний, передбачливий маркіз де Ла-міль в першу чергу думає про свої розваги, а вже потім про справи, які зводилися у нього до збільшення прибутків і до отримання посади міністра.

Для цього суспільства найхарактернішою є зарозумілість, пихатість, марнославство, пересиченість життям, презирство до тих, хто не такий, як вони. «Заради розваги вони могли принижувати людей, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів». «У розмовах не допускалися ніяких жартів тільки над Господом Богом, над духовенством, над поважними людьми… Не допускалися ніяких схвальних відгуків про Беранже, Вольтері, Руссо…»про те, що хоч трохи нагадувало вільнодумство. «Найменша жива думка здавалася грубістю». Це було не життя, а «існування, наскрізь пройняте честолюбством, бажанням справити враження в суспільстві». Тобто в Парижі було те ж, що і у Верьере і Безансоне. Сучасна письменникові дійсність була буденна, сірка і зовсім не героїчна. Усе купувалося і продавалося — «титул барона, титул віконта…»

Які ж люди у минулому були небажаними в товаристві «порядних людей»? Чесні і віддані своїй справі абати Шелан і Пирар, лісоторговець Фуке, простолюдин Жульєн — мислячі, сміливі люди з почуттям власної гідності, «мужні і благородні».

Така була сучасна Стендалю Франція. А свій час письменник назвав «звироднілим, нудним століттям, пройнятим підлістю і страхом».