Гете працював над «Фаустом» більше шістдесяти років. Образ великого шукача істини схвилював його ще в юності і супроводив його до кінця життя.

Твір Гете написаний у формі трагедії. Правда, воно далеко виходить за межі тих можливостей, які має сцена. Це швидше диалогизированная епічна поема, якнайглибша за своїм філософським змістом, багатоосяжна по широті відображення життя.

У філософії Гете ідея діалектичної єдності протилежностей являється, мабуть, одній з головних ідей. У боротьбі протиріч створюється гармонія світу, в зіткненні ідей — істина. Поет постійно нагадує нам про це. (За часів Гете, як відомо, створювалася діалектика Гегеля). Два герої твору німецького поета — Фауст і Мефистофель — наочно демонструють цю діалектичну спорідненість позитивного і негативного почав.

Народжений забобонною народною фантазією, образ Мефистофеля в творі Гете утілює в собі дух заперечення і руйнування,

Мефистофель багато руйнує і знищує, але він не може знищити основне — життя.

Боротися іноді мені бракує сил, -

Адже скількох я вже погубив,

А життя тече собі широкою річкою…

По суті, він теж творить, але через заперечення:

…Частка сили я,

Що бажала вічно зла, творила лише благе.

Н. Г. Чернишевський залишив глибокодумні судження про цього персонажа: «Заперечення, скептицизм потрібні Людині, як збудження діяльності, яка без того заснула б, І саме скептицизмом затверджуються істинні переконання». Тому в спорі Фауста і Мефистофеля, а вони постійно сперечаються, треба завжди бачити деяке взаємне поповнення єдиної ідеї. Гете не завжди за Фауста і проти Мефистофеля, Найчастіше він мудро визнає правоту і того і іншого.

Вкладаючи у свої образи високі філософські іносказання, Гете зовсім не забуває про художню конкретність образу. Фауст і Мефистофель наділені певними людськими рисами, поет змалював своєрідність їх характерів. Фауст — незадоволений, мятущийся, «бурхливий геній», пристрасний, готовий гаряче любити і сильно ненавидіти, він здатний помилятися і здійснювати трагічні помилки. Натура гаряча і енергійна, він дуже чутливий, його серце легко ранити, іноді він безтурботно егоїстичний по невіданню і завжди безкорисливий, чуйний, людяний. Фауст Гете не нудьгує. Він шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Фауст — це жадання досягнення, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефистофель — антиподи, Перший жадає, другою насичений, перший пожадливий, другою ситий по горло, перший рветься «за межі», другою знає, що там немає нічого, там порожнеча, і Мефистофель грає з Фаустом, як з безрозсудним хлопчиком, дивлячись на усі його пориви як на капризи, і весело їм потурає — адже у нього, Мефистофеля, договір з самим Богом.

Мефистофель урівноважений, пристрасті і сумніви не хвилюють його груди. Він дивиться на світ без ненависті і любові, він зневажає його, В його колючих репліках багато сумної правди. Це зовсім не тип лиходія. Він знущається з гуманного Фауста, що губить Маргариту, не в його кепкуваннях звучить правда, гірка навіть для нього, — духу пітьми і руйнування. Це тип людини, стомленої довгим спогляданням зла і світу, що переконався в хороших началах. Він не схожий на Сатану Мильтона. Той страждає. У його грудях — полум’я. Він жалкує за втраченим Едемом і ненавидить Бога. Він жадає мести і непохитний, гордий і волелюбний. Свобода для нього дорожча за Едем. Мефистофель не схожий і на лермонтовского Демона, Той втомився від вічності. Йому холодно в просторах Всесвіту. Він хоче любові простої, людської. Він готовий покласти до ніг смертної дівчини і вічність і усю свою могутність. Але воно безсиле перед невибагливим серцем смертної дівчини. Вічність і нескінченність нікчемні порівняно з коротким, як мить, щастям смертного. І він, лермонтовский демон, засмучуваний.

Мефистофель Гете часом добрий малий. Він не страждає, бо не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що воно — вічно, що ніякими потугами його не переробити. Йому смішна людина, яка при усій своїй нікчемності намагається щось виправити у світі. Йому забавні ці потуги людини, він сміється. Сміх цей поблажливий. Так сміємося ми, коли дитина, гнівається на бурю. Мефистофель навіть жаліє людину, вважаючи, що джерело усіх його страждань — та сама іскра Божа, яка тягне його, людини, до ідеалу і досконалості, недосяжної, як це ясно йому, Мефистофелю. Мефистофель розумний. Скільки іронії, знущання з помилкової ученості, марнославством людським в його розмові із студентом, що прийняв його за Фауста!

Теорія, мій друг, суха,

Але зеленіє життю дерево.

Він викриває псевдовчення («поспішають явища морально спустошити»), іронічно повчає молодика: «Тримаєтеся слів», «Беззмістовну мову завжди легко в слова вдягнутися», «Рятівна голослівність позбавить вас від усіх знегод», «В того мимоволі вірять усі, хто більше усіх самовпевнений» і т. д. Попутно Гете вустами Мефистофеля засуджує і консерватизм юридичних основ суспільства, коли закони — «як вантаж спадкової хвороби».

Ось такими з’являються головні герої Гете. Поет вибрав і переробив багатовікову легенду про доктора Фаусту і переробив її по-своєму, на свій філософський і художній манер. Увесь твір розкриває естетичні погляди Гете, які і підтверджуються за допомогою діалектичної образів Фауста і Мефистофеля. Вже «Пролог на небесах» розкрив філософію автора, його погляди на людину, суспільство, природу.

Поема Гете нагадує велетенську симфонію, через яку проходить, варіюючись, то затихаючи, то. набираючи силу, по дорозі підхоплюючи нові мотиви, зливаючись з ними, затухаючи і займаючись знову і знову, єдина тема — Людина, Суспільство, Природа. У «Пролозі на небесах» йде мова саме про моральну стійкість людини, про його здатність протистояти низьким інстинктам. Усі ці проблеми і вирішує Гете за допомогою діалектичної єдності протилежностей — Фауста і Мефистофеля.