Ієнський гурток романтиків - роман «Люцінда»
1796 р. брати Шлегелі, Август-Вільгельм і Фрідріх, прибувають до Ієни, де починають викладати в університеті. Через деякий час дім Шлегелів став осередком громадського й літературного життя університетського міста; в ньому збираються письменники, філософи, вчені; з них і витворився уславлений гурток ієнських романтиків, якому належить така визначна роль у становленні й розвитку романтизму. Із письменників, крім самих Шлегелів, які були насамперед естетиками, літературознавцями, критиками, до нього входили Новаліс (псевдонім Ф. фон Гарденберга), Людвіг Тік, який наїздив із Берліна, через Тіка був пов’язаний з Ієнським гуртком В. Вакенродер. Належали до нього також видатні філософи Й. Фіхте і Ф. Шеллінг, які, один за одним, посідали кафедру філософії в Ієнському університеті, а також теолог і мораліст Ф. Шлейєрмахер. Входили до гуртка й вчені-природодослідники Ріттер і Стефенс. Отже, Ієнський гурток склався як гурток літературно-філософський, чим визначився подвійний зміст і характер його діяльності, поєднання в ній двох аспектів - літературно-художнього й філософсько-естетичного, навіть за певної переваги другого, теоретичного, оскільки й брати Шлегелі діяли переважно в цьому напрямі. Виник Ієнський гурток романтиків на хвилі високого духовного піднесення, викликаного Французькою революцією, пробудженими нею великими надіями. "То був чудовий час, - згадував пізніше Шеллінг. - Людський дух був розкутий, вважав себе вправі протиставляти всьому існуючому свою дійсну свободу й запитувати не про те, що є, а про те, що можливо”. В тих же тонах і стилі згадує про цей час Гегель, називаючи його "сходом сонця”. "Всі мислячі люди, - говорить він у "Філософії історії”,- святкували цю епоху. В той час панував піднесений, зворушливий настрій, світ був охоплений ентузіазмом, як нібито тільки тепер настало справжнє примирення божественного зі світом”. Звідси витікають характерні якості й тенденції раннього романтизму, зокрема ієнського. Передусім йому притаманний універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті, в його кінечності й безкінечності, сущому й належному, і це зближувало ієнський романтизм з філософією, надавало йому яскраво вираженого філософського характеру. "Романтична поезія, - проголошував Ф. Шлегель, - це прогресивна універсальна поезія. її призначення полягає не тільки в тому, щоб заново об’єднати всі розрізнені види поезії, а й пов’язати її з філософією та риторикою”. Водночас ієнський романтизм, що сприймав світ як приховані можливості й постійну творчість, прагнув до синтезу и всеохоплюючого синтетичного вираження. "Тільки романтична поезія, - писав той же Ф. Шлегель, - подібно до епосу, здатна стати дзеркалом всього навколишнього світу, відображенням епохи”. При цьому в ієнських романтиків дійсне й ідеальне, дійсне і належне ще не протиставляються одне одному, а існують в своєрідній гармонії, підпорядкованій спонтанному руху, закону оновлення як матеріального, так і духовного світів. Ієнському романтизмові, особливо в першу його пору, було притаманне діяльне, творче ставлення до буття і світу. Це ставлення, пробуджене Французькою революцією, завершене вираження знайшло у філософії Фіхте, яка мала великий вплив на формування світоглядних та естетичних засад ієнського романтизму. За відомим визначенням Ф. Шлегеля, Французька революція, "Науко-вчення” Фіхте і "Майстер” Гете "позначають найважливіші тенденції нашого часу”. Філософію Фіхте відносять до суб’єктивного ідеалізму, основними її категоріями виступають "я” і "не-я”; фіхтівське "я” не має нічого спільного з емпіричним індивідуальним "я”, - це колективний людський дух і творче начало світобудови, що творить і об’єктивний світ, і емпіричні "я”. "Не-я” у Фіхте - це об’єкт прикладання зусиль і волі "я”, що породжує динаміку і розмаїтість буття. В естетиці ієнських романтиків, зокрема їхнього провідного теоретика Ф. Шлегеля, маємо проекцію фіхтевсь-кого "я” на митця, що неминуче, в силу специфіки мистецтва як виду духовно-практичної діяльності людини, вело до зближення "я” (= духу) з "я” митця. "Якого типу філософія випадає на долю поета? - запитував Ф. Шлегель. - Це - творча філософія, що виходить із ідеї свободи та віри в неї і показує, що людський дух диктує свої закони всьому сущому і що світ є творіння мистецтва”. Отже, філософське вчення Фіхте ставало також обгрунтуванням романтичного суб’єктивізму, на ньому засновувалася й знаменита романтична іронія, теорію якої у той час розробляв Ф. Шлегель. Шлегель називав іронію "сократівським способом вираження думок”, який є "зразком мимовільного і водночас обачливого удавання; в ньому все і жартівливо, і серйозно, і щиросердно відверто, і глибоко удавано”. Такий спосіб, зазначає він, "багатьом здається загадковішим і незрозу-мілішим, ніж містерії”. Іронія, за тлумаченням Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається і над дійсністю, і над самим собою (”іронія є пародія на самого себе”), і водночас вона є розумінням того, що така свобода недосяжна, як і повнота мистецького самовираження. "Вона містить в собі й пробуджує у нас свідомість нерозв’язної суперечності між безумовним і обумовленим, між неможливістю і необхідністю повноти вираження”. Митець-романтик прагне до універсальності вираження, але заодно він свідомий неможливості досягнення мети, яким би довершеним не був його твір. Романтична іронія й покликана зняти суперечність між безкінечністю творчого духу митця й кінечністю втілення його зусиль, зняти тим, що іронія трактує цей результат як гру творчого духу. Отже, Ф. Шлегель пов’язував романтичну іронію передусім з філософськими, трансцендентальними прагненнями й завданнями ранньої романтичної літератури і навіть називав її "трансцендентальним блазнюванням”. Ідея романтичної іронії була підхоплена німецькими романтиками, зокрема Тіком, Брентано, Гофманом, Шаміссо, Гейне, але вони надавали їй конкретнішого й "приземленішого” трактування, пов’язавши її переважно з "емпіричною особистістю” та її екзистенційними й соціальними проблемами. Загалом брати Шлегелі внесли значний вклад в розробку концепції романтизму, його естетико-художніх засад і принципів. При цьому вони виходили з історичного розуміння руху мистецтва й естетичної думки, зміни художніх систем. Щоправда, вони ще вважали, що існують дві великі художні системи, класична й романтична, але розглядали їх в історичному плані, як давню й новочасну (післяантичну) системи. "Характер античної системи визначили як класичний, - писав А. Шлегель, - сучасної - як романтичний, і дуже влучно… В цьому велике відкриття для історії мистецтва: те, що досі розглядали як всю сферу мистецтва (визнаючи необмежений авторитет античності), становить лише його половину, завдяки чому саму класичну давність можна буде краще зрозуміти, ніж виходячи лише з неї самої”. Романтичне мистецтво Шлегелі виводили із середньовіччя, але важливу роль в його розвитку надавали Ренесансу й пізнішим епохам. "Великим тризвуччям нової поезії” назвав Ф. Шлегель Данте, Шекспіра й Гете: "Пророча поема Данте є єдина система трансцендентальної поезії в її вищому втіленні. Універсальність Шекспіра - центр романтичного мистецтва. Гетівська чисто поетична поезія є найдосконалішою поезією”. Слушно знаходячи в класичній і романтичній системах "велику всезагальну антиномію художнього смаку”, Шлегелі характеризували романтизм у зіставленні й противазі класицизму. Таку розгорнуту характеристику романтичної художньої системи в зіставленні з класичною дав А. Шлегель у віденських "Лекціях про драматичне мистецтво й літературу”. За його викладом, давні греки, які заклали підвалини класичної художньої системи, засновувалися на гармонійній рівновазі всіх здатностей людини, на відчутті єдності людини з природою, "їхній культурі неможливо приписати більше значення, ніж значення просвітленої і одухотвореної чуттєвості”. Відчуття безкінечного їй чуже, так само як і пориви до безкінечного. Все це вносить в літературу й мистецтво романтизм, становлення і розвиток якого тісно пов’язані з християнством. Сама краса для класичної епохи була красою тілесною, пластичною і ми-слилася в предметно-чуттєвому ряду; в романтичну епоху вона одухотворяється, переноситься до сфери ідеального і стає недосяжною. Якщо класична поезія - це поезія кінечного, поезія обладания, то романтична - це поезія рефлексії, поезія прагнення-томління, що прагне втілити ідеал у своєму русі до безкінечного: "Перша міцно стоїть на грунті дійсності, друга ширяє між спогадом і передчуттям”. Все це зрештою обумовлюється тим, що "культура нового часу виходить із відчуття внутрішньої роздвоєності, протилежності між чуттєвим і духовним, дійсним і можливим; в своєму прагненні до примирення цих протилежностей вона відмічена незавершеністю, безкінечним рухом до недосяжного ідеалу” г. Варто зауважити, що таке протиставлення класичного й романтичного мистецтва й таке трактування останнього було притаманне всій німецькій естетиці кінця XVIII- початку XIX ст. Воно бере початок у Шіллера, в його відомому трактаті "Про наївну й сентиментальну поезію”, і, через Шлегелів, переходить до Шеллінга й Гегеля. Найбільш адекватні форми й засоби вираження романтичного світовідчуття ієнці знаходили в міфі й символі; вдавалися вони й до казки, але в їхній інтерпретації вона піддавалася значній міфологізації. Ф. Шлегель вбачав у міфології "осереддя поезії” і шкодував, що на відміну від античності, яка мала таке "осереддя”, література нового часу його позбавлена. І він закликав створити новочасну міфологію, яка, однак, має якісно відрізнятися від давньої: "Давня міфологія… прилягає до живого чуттєвого світу і відтворює його частину, нова повинна на противагу цьому виділитися із внутрішніх глибин духу”. Посилений інтерес романтиків до міфології витікав передусім із того, що вона була близькою, іманентною їхньому "органічному світогляду”, для якого не було нічого ізольованого й застиглого, для якого світ - органічний взаємозв’язок всього сущого, спонтанний рух і творчість природи й людського духу. Але природи одухотвореної, пантеїстично сприйнятої і пережитої (пантеїзм - ототожнення бога й світового цілого). Звідси твердження Шеллінга про те, що міфологічні образи мають для мистецтва таке ж фундаментальне значення, як ідеї для філософії, і загалом "міфологія є необхідною умовою і первісним матеріалом для мистецтва”. Ніби розвиваючи цю думку, А. Шлегель писав, що "міф аж ніяк не є сировиною для поезії. Він є самою природою в поетичному втіленні, він - сама поезія, найповніше бачення світу. Оскільки міф є перетворенням природи, сам він здатен до нескінченних перетворень”. Особливо приваблювала романтиків "символічна природа” міфу, те, що вони вважали первісним втіленням символічних форм мислення. Найціннішу якість міфу вони бачили в тому, що, як писав Шеллінг, в ньому "абсолютне зображається з абсолютною нерозрізненістю загального й окремого в окремому”, що в ньому особливе не означає загальне, а "саме є загальним”, що в символі уява поєднує абсолютне з конкретним і втілює в окремому всю безмежність загального. Еволюція світогляду й естетики ієнських романтиків була рухом від суб’єктивного ідеалізму Фіхте до об’єктивного ідеалізму Шеллінга, до його "філософії тотожності”, яка означала загальну символізацію мислення і особливо мислення художнього. Поетичний символізм, до якого йдуть ієнські романтики, мав її за свою філософську основу, він був ствердженням єдності природи й духу і водночас - духовної сутності світобудови, яка знаходить вираження в символах, в "читанні” природи як своєрідної системи символів і знаків. В англійську літературу цей поетичний символізм був перенесений С. Кольріджем, у французьку він прийшов за посередництвом А. Шлегеля та Ж. де Сталь. Брати Шлегелі відіграли величезну роль у виробленні теоретичних засад і принципів німецького романтизму, його естетики й поетики. При цьому "генератором” нових ідей, сміливих і оригінальних, виступав головним чином молодший із них, Фрідріх, тоді як на долю старшого, Августа-Вільгельма, випадали переважно поглиблена розробка й академічне застосування цих ідей. Небезпідставно саме брати Шлегелі вважаються засновниками науки літературознавства. Водночас вони виступали і як письменники, не виявляючи, однак, ні сильного обдарування, ні великої художньої оригінальності. Більше місце художня творчість, здається, займала в житті старшого Шлегеля: він був автором двох поетичних збірок, драм "Трістан” (лишилася незавершеною) та "Йон”, пробував свої сили також в прозових жанрах. Набагато більше значення мають його переклади драм Шекспіра й Каль-дерона, які стали цінним внеском у німецьку культуру й мали вплив на розвиток літератури. Ф. Шлегель теж неодноразово звертався до художньої творчості, писав вірші, драми (”Аларкос”), прозові твори, серед яких найзначнішим є роман "Люцінда” (1799). Художні твори Ф. Шлегеля носять своєрідний програмовий характер, в них ставилася мета практичного втілення теоретичних накреслень автора, що вносило елемент схематизму й ілюстративності. Стосується це й роману "Люцінда”, який був єдиним художнім твором цього автора, що викликав значний резонанс, але напівскандального характеру. Добропорядних бюргерських читачів обурювало надто вільне й відверте, за їхніми мірками, змалювання любовних відносин героїв роману, митців Юлія і Люцінди (”все буття - це безперервне богослужіння єдиній любові”), до того ж в його героях неважко було розпізнати самого Шлегеля і Доротею Фейт, з якою він жив у вільному шлюбі, а також особисто-інтимний підтекст сюжету твору. В плані суто літературному все це мало стати підтвердженням тези Ф. Шлегеля про те, що роман робиться з простого й найближчого матеріалу - із авторського життєвого досвіду. За своїм задумом це, як визначив його Н. Берковський, "роман проблемний і утопічний, роман про ідеальну сім’ю, якої ще ніде нема, яка тільки планується і декретується”. Центральне місце належить у ньому темі кохання, але не лише чуттєвого кохання, зображення якого так дратувало сучасників автора, а й кохання духовного. Шлегель їх чітко не розмежовує і не закріплює на різних полюсах. На вищому, філософському рівні кохання трактується в романі як чудодійна сила, "за допомогою якого відірване від цілого "я” може знову прилучитися до неподільної первісної людськості”. Водночас кохання, як далі випливає з роману, - це засіб пізнання світу й самих себе, глибинних загадок життя. Юлій каже Люцінді, що кохання зробило їх не лише щасливими, а й "здатними по-справжньому зрозуміти світ. Через мене ти навчилася розуміти безкінечність людського духу, а я через тебе - шлюб, і життя, і красу всього існуючого”. Написаний роман "Люцінда” у’ вільній експериментальній формі, в його структурі організуючим є принцип романтичного суб’єктивізму, не скутого формальними рамками самовираження митця. Звідси фрагментарність і хаотичність композиції, не вільна від навмисності. Складається роман з мозаїки різноструктурних фрагментів: тут маємо ліричні сповіді й патетичні декларації, філософські й публіцистичні відступи, листи, динамічні діалоги, вставну новелу. Узагальненіше можна сказати, що складається він переважно з лірики й філософії. Та попри все те йому притаманна єдина тональність, весь він пройнятий життєрадісним світовідчуттям, ствердженням права особистості на щастя й духовну свободу, бунтом проти обтяжливих релігійних, моральних і суспільних норм. "Божевільною маленькою книжкою” назвав роман автор, але зробив він це пізніше, коли далеко відійшов від вираженого в ньому умонастрою і прийняв католицизм.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
