Роль і значення Альфонса де Ламартіна
Роль і значення Альфонса де Ламартіна обумовлені тим, що він був першим визначним поетом-романтиком у французькій літературі. Тут необхідні два уточнення: перше - видатним поетом-романтиком за відомих «слабкостей» його поезії, і друге - взагалі першим у Франції романтиком в повному історико-типологічному значенні слова. У Ламартіна були підстави згодом написати, що коли він входив у вітчизняну літературу, «тільки й чути було голоси про непоправний занепад, про повну смерть і покійницький холод цієї загадкової діяльності людського духу, що зветься поезією». І справді, він застав французьку ліричну поезію в тяжкому, ледве не агонізуючому стані. Пануюча в Першій імперії духовна й психологічна атмосфера аж ніяк не сприяла самозаглибленню особистості, зосередженості на житті душі. Цій атмосфері іманентною була класицистична поезія, замішана на риториці й «громадянському пафосі», римовані дискурсії Вольтера та його послідовників. Письменники-преромантики, про яких йшлося вище, виступали в прозових жанрах і до поезії не вдавалися, якщо не рахувати окремі віршові вправи Шатобріана. Але це не означає, що романтична поезія Ламартіна виникла на порожньому місці: її появу готувала проза Руссо й особливо Шатобріана, в якій віяли романтичні умонастрої, а також іноземні впливи - «Пісні Оссіана» й Байрон, Гете й німецькі романтики, з якими Ламартін знайомився за книгою Ж. де Сталь «Про Німеччину». Син збіднілого дворянина, Ламартін виховувався в єзуїтському коледжі, згодом перебував на дипломатичній службі. У 1820 р. з’явилася його перша збірка «Поетичні медитації», яка мала великий успіх у читачів і прославила автора. Цей успіх був продовжений і поглиблений збіркою «Нові поетичні медитації», що вийшла 1823 р. За п’ять років, що пройшли від падіння Наполеона до появи першої збірки Ламартіна, атмосфера в країні відчутно змінилася, її освічені кола дозріли для сприйняття іманентно романтичних мотивів та умонастроїв. Ця збірка, хоча в ній і присутні певні релікти старої поетичної традиції, в цілому була глибоким проривом романтичної ліричної поезії у французьку літературу. Після надто тривалого у Франції панування класицизму, художня система якого не сприяла розвиткові ліричної поезії, з’явилися дійсно ліричні вірші, лад яких визначається не правилами красномовства, а життям почуттів, їхнім рухом і їхньою гармонією. І хоч певні риторичні прийоми наявні в цій поезії, вже не риторична настанова є в ній визначальною, а лірично-сповідальна. Основним змістом «Поетичних медитацій» і їх продовження є життя душі ліричного героя, якого з повним правом можна назвати романтичним. Це герой усамітнений, він сторониться «натовпу» та суєтності і живе такими реальностями буття, як природа і кохання, життя й смерть, Бог і нескінченність. Він їх сприймає й переживає як загадку, він ставить питання і шукає відповіді, поли-шаючи їх, однак, у невизначеності, переносячи акцент на сам пошук істини, що лишається утаєною. Цей умонастрій, характерний для романтизму, Ламартін вперше у французькій літературі робить предметом поезії. За Ламартіном, поезія має бути «тією мовою, що чується, що промовляє, що відзвучує в людській душі, що є живою душею наших найінтимніших почуттів, мелодією нашої мислі». Вона є передусім самовираженням поета, найглибшим і найбезпосереднішим. «Я нікого не наслідував, - небезпідставно заявляв згодом Ламартін, - я виражав тільки самого себе, для себе ж. Це не було мистецтво, це була розрада мого серця, яке захлиналося в риданнях. Ці вірші були стогоном або криком душі. Я кадансував цей крик». Величезне місце в поезії Ламартіна належить природі, проте це не є пейзажна лірика в традиційному значенні слова. Ця поезія несла подальше, після Шатобріана, поглиблення романтичного переживання природи, пов’язаного з релігійним умонастроєм. У Ламартіна природа не просто змальовується чи відчувається, а саме переживається, при цьому вона настільки зближується й зливається з почуттями, настроями, душевними станами ліричного героя, що стає їх вираженням, відлунням його скарг і волань, екстазів і криз. Нерідко поет досягає чудової злагодженості в передачі відповідностей природи й станів душі, їх звучання в одному гармонійному акорді, як, наприклад, у вірші «Захід сонця»: Et dans топ ате, aussi palissant a mesure, Tout les bruits d’ici-bas tombaient avec le jour, Et quelgue chose en moi, comme dans la nature Pleurait, priait, souffrait, benissait tour a tour * Ще одна постійна тема ліричної поезії Ламартіна - тема кохання, але постає вона у ньому в специфічному ракурсі, як болючі й солодкі спогади про кохану жінку, про втрачене щастя, якому немає вороття. Ця тема має автобіографічну основу, кохання поета до Жюлі Шарль, молодої жінки, з якою він зблизився у 1816 р. і яка померла восени 1817 р. Концентроване узагальнено-поети-чне втілення ця тема знайшла у знаменитому вірші Ламартіна «Озеро», який історики літератури називали першим шедевром французької романтичної лірики: О часе, зупинись! Спиніться, о хвилини П’янкого почуття! Як втримати навік це щастя безупинне, Найкращий день життя? Та я дарма прошу хоч трохи на останок Спинитись мить, - не жде. Благаю ніч: «Спинись!», але ясний світанок Уже на зміну йде. Переклад М. Терещенка Кохання, поєднане з відчуттям ефемерності життя, в постійному кадрі мальовничої природи, оповитої елегійним смутком, - така постійна ситуативність ліричної поезії У вдалому російському перекладі В. Брюсова ця строфа звучить так: «И в глубине души, бледнеющей, как море, // Все звуки здешние смолкали с шумом дня, // И кто-то там, во мне, как в мире на просторе, // Рыдал, благословлял, молился за меня». Ламартіна. Охоплений неспокоєм і смутком, відчуттям непевності й загубленості в прекрасному, але болісному світі, поет звертається з меланхолійними питаннями й воланнями до Бога, бо тільки він може розкрити загадки життя й сенс страждань, відкрити доступ в інші світи, в нескінченність. Порив до Бога, до нескінченності, відчуття тісноти матеріально-чуттєвого світу й прагнення скинути тілесні пута й сягнути свободи чистої духовності, - це один з провідних філософічних мотивів поезії Ламартіна. Він любив на крилах релігійно-містичного екстазу підніматися в «надсвітові сфери», де разом з тінню землі зникають час і простір. «І доки на землі я буду ятрить рани? // Між нами спільного нічого більш нема», - заявляє поет у вірші «Самотність». Названі інтенції особливо притаманні третій збірці Ламартіна «Поетичні й релігійні співзвуччя» (1830), якою завершується його творчість періоду Реставрації. Тогочасних французьких читачів вразила музикальність поезії Ламартіна, яка є її внутрішньою органічною якістю. Іншими словами, вона не зводиться до звучності рим, асонансів і алітерацій, а витікає з основ його світосприйняття, в чому він близький німецьким романтикам. Для нього природа була «божественним концертом», а Бог - великим музикантом. «Природа, - писав Ламар-тін, - це творіння, якому він (Бог) дав ритм і мелодію». Ліси і вітер, ріки й моря - це незрівнянні інструменти, якими виконуються мелодії й гармонії цієї музики, з якою не можуть зрівнятися навіть симфонії Моцарта й Бетховена. Ставлячи на меті перекладати цю музику на мову поезії, він нерідко називав свої поетичні твори прелюдіями, сонатами, співзвуччями та іншими музичними термінами. В своїх поезіях Ламартін виходив з традиційних розмірів, часто звертався до александрійського вірша, але приділяв велику увагу їх інструментуванню та мелодійності, надавав їм виразного, хоч і дещо монотонного звучання. Для повноти уявлень про поезію Ламартіна важливо ще сказати про її філософічність, на що вказують і назви його збірок. Це була не тільки особистісна лірика, а й роздуми про таємниці світобудови й корінні проблеми буття. До характеризованих збірок входять його поеми «Бог», «Людина» та інші, де ця проблематика знаходить концентроване вираження. В них найвиразніше проявляється притаманне поетові прагнення до своєрідного синтезу філософії, релігії і поезії. Він виношував задум грандіозного «епосу людського духу», фрагментами якого є дві великі поеми 30-х років: «Жослен» (1836) і «Падіння ангела» (1838). Як уявляється поетові, «людина - це «падший» бог, який згадує про небо. // І хоч позбавлена своєї колишньої слави, // Вона береже пам’ять про свою втрачену долю. // її бажань бездонна глибина передвіщає далеку майбутню велич. // Незавершена чи «пад-ша» людина - це велика таїна». Під впливом Липневої революції 1830 р. відбуваються; значні зрушення в світогляді й творчості Ламартіна. У сфері суспільно-політичній він стає «роялістом-конститу-ціалістом» і далі еволюціонує до республіканізму, в сфері творчості відмовляється від «стилю розпливчастої та незрозумілої символіки», як скаже він сам у статті «Доля поезії» (1834), і проголошує себе прибічником поезії суспільно-корисної, «народної і прийнятої народом», такої, що «летить до полів і хатин». Однак це аж ніяк не приводить до підняття поезії Ламартіна на новий, вищий щабель, навпаки, вона втрачає свою оригінальність і наближається до пересічного усередненого рівня, не позбав-ляючись при цьому й «туманної символіки», про що свідчать хоча б згадувані поеми «Жослен» і «Падіння ангела». Звертається він тепер і до прозових жанрів, зокрема видає твори «Рафаель» (1849) і «Граціела» (1852), які, власне, є мемуарами, оформленими як романи. Звертається пізній Ламартін і до історичного жанру, пише «Історію жирондистів» (1847), наближену за стилем до літературної прози. У 30-х роках він стає активним політичним діячем ліберального спрямування, а після Лютневої революції 1848 р. - міністром в уряді Другої республіки, де він відігравав провідну роль. В історії літератури Ламартін залишився передусім своїми поетичними збірками 10-20-х років, які були новим і оригінальним явищем тогочасної французької поезії, важливими віхами на шляху розвитку романтизму в Франції.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
