Пантелеймон Куліш є автором п’яти поетичних збірок і десяти поем, великої кількості перекладів, балад, дум, байок. Такий значний поетичний доробок охоплює багато тем, але в центрі постійної і незаперечної любові поета стоїть Україна. Багато в чому поетична творчість Куліша співвідносна із творчістю Тараса Шевченка. Єдине, що він не сприймав - це радикалізм шевченківського слова. Бунтарство, гайдамаччина, повстання, всілякі народні зрушення не були властиві поезії Куліша:

На ж дзеркало всесвітнє, визирайся.

Збагни, який ти азіат мізерний,

Своїм розбоєм лютим не пишайся,

Забудь навіки путь хижацтва скверний

І до сім’ї культурників вливайся.

Куліш багато розмірковував над природою бунтарства козаків і дійшов висновку, що козаччина була, мовляв, тільки «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу». Така позиція Куліша викликала до нього одверту ворожість навіть з боку недавніх прихильників, але Пантелеймон Олександрович прийшов до неї через важкі роздуми, а тому відстоював своє бачення ролі козаччини в історії України із запалом, незважаючи ні на чиї авторитети. У своїх висловлюваннях, у поетичних рядках він розглядає Україну значно ширше і намагається відійти від думки, що історія розвитку держави - це історія розвитку Запорозької Січі. Неприйняття козаччини не заважає Кулішу висловлювати повагу до історичного минулого України. У поемі «Настуся» поет згадує Дмитра Гуню, який між Сулою і Славутом бився «п’ять неділь з ляхами»; хороброго Опанаса Обуха, який, помираючи за «рідну Вкраїну» заповідав нащадкам, «щоб ізнов воскресла козацькая сила і шляхетським клятим трупом Дніпро загатила».

Куліш, попри своє неприйняття бунтарства, бачив, що єдиною силою, як могла протистояти знищенню України, були козаки, а тому називає їх «коза ченьки, батьки мої, крилатії орли мої!», «козаченьки-небожата, молоді мої орля та!». Поет закликає українців не забувати про численні жертви, про кров, я була пролита заради Батьківщини:

Нехай знають по всім світі,

Як ми погибали

І, гинучи, свою правду

Кров’ю записали.

На думку поета,

Немає для серця

Більшої утіхи,

Як пишатись славним родом

Вовіки і віки.

Багато поетичних творів Куліш присвятив Україні. У них він висловлював свою синівську любов до рідної землі. Але його вражала пасивність українського народу, якась тупа байдужість до власної долі. «Невже повіки будеш спати й спати?» - з розпачем запитує він. У вірші «Стою один» Куліш називає народ «стадом без’язиким», «понурим вахлаєм», «недолюдком». Та всі ці різкі вислови і негативні оцінки - це тільки з великої любові до волелюбного колись народу, якого загнали в глухий кут життєві обставини. Але не зневіритися у житті поету допомагає Муза, яка кличе його «в левади, в поля, в луки, в гаї широкошумні», де Піснями ми тут з Богом розмовляєм, Вселенна серцю нашому відкрита, І області ми ширші осягаєм, Ніж та біднота, золотом окрита.

Муза пригорталася до поета, як сестра, разом з ним обходила всю Україну, щоб словом вітати добру людину:

І де слова наші в душу святу западають,

Там віковічно пахущі квітки розцвітають

Раєм Господнім на мучене серденько віють

І животворні, великі події в нім сіють.

Пантелеймон Куліш прожив довге життя, зазнав багато розчарувань, але Бог наділив його великим даром - умінням кохати. Чутливе серце поета бриніло від високого почуття і народжувало дивні рядки:

Я згадую той день і час благословенний,

Як дух твій молодий мене з землі підняв

І побут хуторний, захмарений, буденний,

Огнем твоїх очей живущих осіяв. Що та вода в казках живуща і зцілюща?

Жизнь в тебе у очах, блаженна - невмируща.

(«Видіннє»)

Кохання вносить відраду у пошматоване серце поета, робить його лагідним і чутливим до краси. «Українська словесність - діло велике, се нове слово між народами», - писав Пантелеймон Куліш. І кожним своїм твором він шліфував це слово, захищав його від забуття і знищення. Тож попри все критиканство, якого зазнала творчість Куліша, попри всі заборони, слово славного сина України назавжди залишиться з його народом.