Задум написати історичний роман зародився в Пантелеймона Олександровича Куліша на ранньому етапі його творчості. Цю ідею він виношував понад десять років: знайомився з козацькими літописами, записував історичні пісні, думи, перекази, легенди, в яких розповідалося про складну політичну боротьбу за гетьманську булаву 1663 року. Куліш показав боротьбу за владу між Якимом Сомком і Іваном Брюховецьким, які добре знали один одного і відчували взаємну ненависть. Сомко зневажав Брюховецького за низьке походження, здатність скоїти злочин, за брехливість, позування, улесливість. У свою чергу, Брюховецький відповідав Сомкові тим же самим пихатість, зневагу до черні. Можна тільки здогадатися, як пережив Іванець катання на свині по всьому місту за те, що Сомко застав його біля своєї постелі з ножем у руці, звинуватив у злочинних намірах. Звичайно, Кулішеві як авторові треба було віддати свої симпатії комусь одному, і він обрав Сомка, який видавався авторові достойним булави. І справді, Сомко, який так і не прийшов до влади, нічим не согрішив перед народом. Добровільно прийнята смерть від Брюховецького перетворила його на мученика. Він не завинив перед Україною ні братовбивчими війнами і міжусобицями, ні злукою з Москвою, ні участю у подальшому розшаруванні запорожців і зміцненні феодальної влади.

Іван Брюховецький на що тільки не йшов заради гетьманства. Він украв срібло із гетьманських комор і роздавав його низовим козакам, щоб завоювати їхню прихильність; ходив у дранті, світячи голими пальцями через дірки в чоботях; говорив про те, що заради громади ладен пожертвувати не тільки своїми статками, а й самим життям; усіляко принижувався і перед простим людом, і перед старшиною, і перед російським князем, запевняючи, що, отримавши булаву, буде виконувати їхню волю, стоятиме на сторожі інтересів простих людей, не допустить безмірного збагачення одних і зубожіння других.

Воістину, геніальні твори безсмертні і актуальні в усі часи. Історія України зробила виток, і через триста тридцять один рік ми опинилися у тому ж політичному становищі, що й наші предки в далекому 1663 році. Таке ж безмірне бажання примати булаву, такі ж обіцянки, розмови, обговорення і той самий результат. Г;іке враження, ніби сучасні піарщики таки добре знають класику і творчо користуються надбаннями старожитності. А може, то такий наш український менталітет, що світ розвивається за загальними законами, а ми за своїми власними?

Роман «Чорна рада» актуальний не тільки образами претендентів на гетьманство та поведінкою черні, яка вірить у брехливі обіцянки, простягаючи руки іа шматком з панського столу. Хочеться вірити, що є й зараз серед нас хоч один Кирило Тур, в образі якого письменник відтворив дух побратимства, щирої вірності товаришу, лицарського завзяття. Є на Україні й такі, як полковник Шрамко. В той час, коли козацька старшина прагне до наживи, захоплює землі і маєтки, Шрамко живе скромно, сумлінно виконуючи Божі заповіді, адже він не тільки полковник, а й священик. Його хвилює доля України, яка стоїть на роздоріжжі, немов сирота, а чужі люди і свої діти шматують її беззахисне тіло.

Та невже ж трагічна історія далекого XVII століття стане долею нашої України? Невже знову життя народу буде залежати від амбіцій однієї людини чи купки амбітних політиканів? Зараз XXI століття, і Україна потребує змін, а не нескінченного повторення однієї і тієї самої ситуації.

Дочитую останню сторінку роману, і сум огортає душу. Не дав Куліш розумної поради народу, не прописав рецептів боротьби з підлими брехунами, що жирують на народному горі. Але твір примушує нас зіставляти різні історичні епохи і думати, як знайти вихід із ситуації, якій триста тридцять один рік.