Твори, як люди, мають свою біографію, долю, характер. Є твори, які легко читаються - і так само легко забуваються, ящ лишаючи сліду ні в розумі, ні в серці, а є такі, які не можна легко перебігти очима, над якими треба думати, а часом - мучитись. Зате їх ніколи не забудеш. Таким твором є «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, який любив добро і вірив у нього. Не можу не згадати відомого афоризму Григорія Сковороди «Ніхто не може вбити в собі зло, коли не втямить, що таке те зло, а що добро». Мудрі думки і поривають нас до роздумів, коли читаємо повість. Цей твір - як пісня, яка хвилює найтонші струни людського життя. Письменник провів нас через зло і ненависть - до любові і добра. Перед нами розкинулася незаймана, первозданна природа Гуцульщини - то є добро, любов і краса. Тут живуть смертельно ворогуючі родини гуцулів - Палійчуки і Гутенюки. Іван був незвичайною дитиною, бо «дивився перед себе, а бачив якесь далеке і невідоме нікому». З самого дитинства його обступило зло. Може, чорні смерекові ліси лякали хлопця, а може, ворожі сили природи мали на нього вплив, тільки Іван все плакав, погано ріс, і мати часто люто гукала: «Щез би у озеро та в тріски!»

Хлопець відчував ненависть і зло до себе і тому піддавався

Пресі природи, розумів ц, прагнув до неї.

Він вивчав природу, а

Вона вчила його бути щедрим і добрим, дарувала красу, силу,

Любов. Іван чув голос Черемошу, музику лісу.

Марічка, донька ворожого роду Гутенюків, запала в душу Хлопця. З дитячих років діти були разом. Вони любили купалися, дражнити жаб, зазирати у прірву, підійматися на гору й слухати «голос сокири». А коли підросли, щиро покохали одне одного. Це поетичні, ніжні натури. Хлопець і дівчина щасливі. «Най що хоте роб’є, а ти будеш моєю», - говорив Іван дівчині. Як же її не любити?! Тоненька, як гінка смерічка, чепурна, вона І співала, і пісні складала, і ніжно Іванка обіймала. А коли заграє хлопець на трембіті, то немає кращої слухачки, ніж вона. Молоді дійсно були щасливі, бо їхнє кохання перемогло ворожнечу родів. їх серця й душі, поєднавшись, допомагають у горі. Жорстока соціальна дійсність руйнує щастя молодих. Жура гризла Івана, бо треба розлучатися з Марічкою. Він пішов у найми, а дівчина все повторювала: «Така нам доля судилась…» Лише зірка над полониною кожного вечора єднала їх. Що то кохання? То є святиня для кожної людини. Хто не кохав, той не знає, як це - чекати, надіятися, вірити. Автор надзвичайно вміло розкриває тугу серця юнака, якому вчувся заклик Марічки, коли вона тонула в Черемоші, щось підказувало йому біду, і тільки потім дізнався, що Марічки нема. Не міг зрозуміти, чому «взяла її вода?» Чи то зло людське, чи сили надприродні розв’язали проблему двох ворогуючих родів? Та кохання не загинуло, воно жило у серці Іванка. В страшній розпуці хлопець іде «світ за очі». Шість літ юнак блукав у лісі, як ведмідь, голодував, але до людей не повертався. Шість літ він «зализував рани». Дівчата на селі співали співанки про їхнє величне кохання і смерть. А Іван жив, бо любов Марічки продовжувала зігрівати його душу.

Худий, зчорнілий, але змужнілий повернувся хлопець у рідне село. Заспокоївся, та рана не загоїлася. Почалося сіре, буденне ґаздування з Палагною, яку не кохав, не допускав у своє серце і свою душу. Весь час чув з глибокого лісу незабутній голос:

І згадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе і згадаю Сім раз на годину…

Чи був щасливий Іван з Палагною? Ні! Він більше радів лісові, морю овець. Але заради «ґаздування» мусив жити з нелюбою жінкою. Перші роки терпів, а потім груба, зрадлива Палагна стає Іванові ненависною. Іван - людина, що прагне краси, добра. Він не може примиритися з сірою буденністю. Коли йому тяжко, покидає свою оселю і йде туди, де колись ходила Марічка. Тоді линули спогади, наливаючи радістю порожні груди. Іванко знову бачив свої* Марічку, її миле обличчя, її просту душу і щиру ласкавість. Він чув її голос, її співанки. Кохана приходила до нього, вела розмову з ним:

Чогось так змарнів? Чи ти недужий?

- За тобою, душко Марічко… Іванко марив Марічкою. її велике кохання зігрівало його;

звало за собою. І він ішов далі, в ліс, туди, де вони були щасливії

- Іва!.. - чує він то в одній сторон то в другій. Іван біг. Дрібні каміння сипалися під ногами. Але він зви до гір, умів спускатися з кручі.

- Іва!.. - стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосітому поклик кохання і муки. Іван забув про обережність. Він лише чув дорогий йому голос Марічки. Злії природні сили зводять його з світу.

Ледве живого знайшли Іванка, а потім трембіта сповістила всіх про смерть. Тепер він був з Марічкою. А їх кохання і по сьогодні оспівується в піснях, бо любов - то найчистіше джерело людської духовності. Зів’яла ще одна прекрасна душа. Найкращі почуття, найрадісніші Хвилини, найніжніші паростки добра, любові по-злодійськи вбило прокляте бездушшя.

«Тіні забутих предків» - це справжня дума про любов, добро, зло і ненависть. Михайло Коцюбинський заповідав нам думати про все це, йти через зло і ненависть до любові і добра, до веього прекрасного, до світлої гармонії душ.