Маніфестом молодого Євгена Гребінки є вірш «Човен», написаний 1833 року. Цей твір має автобіографічний характер: роздуми автора, який із рідного хутора вирушає до далекого і невідомого Петербурга. У творі подається образ човна, який «качався, бідний, один без весельця» на хвилях синього моря, а потім був розбитий буйними вітрами. Вирушаючи до Петербурга, Євген Гребінка порівнював себе з цим човном:

Як човнові море, для мене світ білий

Ізмалку здавався страшним;

Да як заховаться?

Не можна ж на вік цілий

Пробути з собою одним.

Автор розуміє, що не можна прожити одному, заховавшись від дійсності, не можна почуватися щасливим, перебуваючи осторонь народного життя. І хоча нема упевненості, що в столиці оминуть його недоля, горе і нещастя, поет вирушає з дому:

Прощай, мій покою, пускаюсь у море!

І, може, недоля і лютеє горе

ограються з човном моїм.

Образ одинокого човна доволі поширений у світовій літературі. До цього алегоричного образу вдавались Байрон, Жуковський, Лєрмонтов, Забіла. Герой вірша «Човник» В. Забіли, написаного приблизно того ж часу, що й поезія Є. Гребінки, теж нарікає на нещасливу долю і порівнює себе з човником у бурхливому морі:

І я в світі, як той човник,

Де пристать не знаю;

Де б хотілось, там не можна,

Бо щастя не маю.