Проблема традицій і новаторства в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. - один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

Донедавна українську літературу кінця ХІХ - початку ХХ ст. не досліджували комплексно, як систему, не вивчали об’єктивно, із врахуванням усіх мистецьких явищ і фактів, не розкривали широту й різноманітність оновлення стильових особливостей літератури. В останні роки інтерес дослідників-літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що викликало неоднозначні, інколи навіть діаметрально протилежні погляди на проблему визначення художніх методів та стилів художньої літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. і початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу, проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.

Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. - явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму - художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.

В історії української літератури кінець ХІХ - початок ХХ ст. - період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, "грубого реалізму”, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ - початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І. Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті "З останніх десятиліть ХІХ віку”: "Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В. Стефаник, Л. Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері” [1, 108]. У цій статті І. Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли "нову школу” літератури від "старої”, а в статтях, "Старе й нове в сучасній українській літературі”, "Принципи й безпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему.

Академік О. І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ - початку ХХ ст. - це час народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще вдалої назви, хоч для кожного ясно, що реалізм М. Коцюбинського, В. Стефаника, С. Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх попередників: "Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і "чистого мистецтва”" [2, 70].

Сучасні літературознавці, зокрема В. Мельник, М. Наєнко, вважають, що "антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ - початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму”, що "то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом” [3, 54-63].

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму (”ранній” модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах "З-над хмар і долин” (вийшов у 1903 р.), М. Вороний опублікував у "Літературно-науковому віснику” відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б "усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі”, де було б "хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба”. М. Вороний вважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу М. Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, "по-сучасному”, оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань. Тим часом молодші автори, передусім ті, що складали ядро групи "Молода муза”, наголошували, що кризу в літературі спричинив "тенденційний реалізм” І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, І. Карпенка-Карого та ін., у яких "кожну описану подію можна було сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію - звичайним розумуванням”. Щоб вийти з цієї кризи, треба стати на інший шлях: "Воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах природи”. Оскільки молодомузівці художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І. Франко вважав, що цей шлях веде "літературу в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись” [4, 410].

Чому І. Франко, так радіючи, що вся "наша поезія пішла новою дорогою”, все ж таки не сприйняв естетичних засад модернізму?

Безперечно, що оновлення і збагачення художнього методу диктувалося самим життям, проте, на думку І. Франка та ін. письменників, таке оновлення повинно було здійснюватись аж ніяк не за рахунок заперечення громадськості й соціальності письменства. І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін. прагнули у своїй творчості поєднати кращі традиції вітчизняної літератури з новими віяннями західноєвропейської. Тому М. Коцюбинський і М. Чернявський звернулися з відозвою до своїх колег по перу наближатися у своїй творчості до проблем життя, удосконалювати свій образний інструментарій [5, 280-281]. Через те й розгорнулася полеміка на сторінках "Літературно-наукового вісника” навколо статті С. Єфремова "В поисках новой красоты (заметки читателя)”, де є різкий протест проти розриву з усталеними традиціями, звинувачення молодих письменників у сліпому копіюванні чужинецьких мистецьких форм, прийомів істилів.

Причину такого ставлення ми вбачаємо в специфіці українського літературного процесу, який формувався не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на підставі відновлюваної вітчизняної традиції.


Матеріали схожої тематики:


Про війну [39] Рідний край [77] Культура та мистецтво [42]
Історія в літературі [79] Св'яткові дні [26] Природа та екологія [151]
Навчання та школа [38] Літературні напрямки [96] Народна творчість [63]
Родина та традиції [68] Людські цінності [81] Вільна тема [295]