Ах, як радісно прокинутися вранці, знаючи, що тебе чекають великі відкриття. З Москви приїхав дядько, і його можна попросити «виписати тобі дитячий журнал, купити книжок, олівців, паперу та негайно взятися за цифри». Але ці дивні дорослі чомусь зволікають. Дядько навіть вигадав, ніби то сьогодні «царський день». Але він обіцяв завтра показати цифри. «Ах, як добре! Дай Бог скоріше, скоріше завтра!» А куди сьогодні дівати цю спрагу щастя, яка «так солодко мучить»? Ну, звичайно ж, в ігри. Можна вихором увірватися в зал, з гуркотом перекинути стільці. А їсти зовсім не хочеться. Ну, коли вже прийде це завтра? Коли дядько привідкриє двері в той таємничий світ, де живуть літери і цифри? Коли можна буде листати свої книги з картинками і кольоровими олівцями - неодмінно кольоровими! - Виводити «повні якогось божественного значення рисочки»? Ну ось, день вже пройшов, уже подають вечірній чай. Радість і нетерпіння переповнюють все більше і більше. Як сказати про це дорослим? Ага, можна підстрибнути, вдарити щосили ногами в підлогу і при цьому дзвінко скрикнути. Але дорослим це чомусь зовсім не подобається. Вони вважають це пустощами. Мама і бабуся просять припинити цю гру. А дядько, улюблений дядько, смикнув за руку, ляснув і виштовхнув з кімнати. Хіба можна пережити таку образу, таке горе? Краще померти. І не потрібні вже ні букви, ні цифри. Можна зайнятися своїми звичними порожніми коробочками від сірників. Мама і бабуся радять вибачитися перед дядьком. Перестраждавши своє горе, серце з новою пристрастю повернулося до заповітної мрії. Пекуче бажання навчитися писати цифри виявилося сильнішим і образи, і твердого рішення все життя ненавидіти дядька. Слова вибачення застрягли в горлі, але раптом полилися самі:

- Дядечку, прости-мене ...

І, о диво! Дядько нарешті згоден показати цифри. Щастя немає межі.

Так в оповіданні «Цифри» зобразив внутрішній світ дитини, найглибші переживання дитячої душі чудовий російський письменник І. Бунін.