Подолання німоти і божевілля в «Реквіємі» Ганни Ахматової

Ідея «Реквієму» Г.Ахматової може бути виражена у формі повинності і протиріччя. Поет повинен виразити своє особисте горе, інакше - параліч пам’яті і божевілля. Поет повинен виразити народне горе, стати голосом «стомільйонного народу», інакше - розрив історичної пам’яті і втрата історичного змісту. Але єдина можлива реакція на жах що діється - німота. Звідси трагічне протиріччя «Реквієму»: необхідність слова в ситуації німоти. Б. Пастернак у своїй рецензії на військові вірші Г. Ахматової писав про одино з них: «Її вірші про вбитого ленінградського хлопчика повні несамовитої гіркоти і написані немов під диктування матері або старої севастопольської солдатки». Приведемо один з військових віршів Ахматової:

І всі, кого серце моє не забуде,
Але кого ніде чомусь немає…
І страшні діти, яких не буде,
Яким не буде двадцять років,
А було вісім, а дев’ять було,
А було… Досить, не муч себе,
І всі, кого ти і справді любила,
Живими залишаться для тебе.
Дві багато крапки, які обривають фрази, напівбожевільне «чомусь», у якому ховається розпачливе «чому?», ще ближче до божевілля - перерахування, що передає невідступність горя («А було вісім, а дев’ять було, а було…») - це все ознаки мовлення на грані німоти. На рубежі тридцятих - сорокових Ахматова, якщо так можна виразитися, пише під диктування німоти:

Останню і вищу нагороду -
Моє мовчання - віддаю
Великомученикові Ленінграду.
Німота, неможливість говорити стає лейтмотивом «Реквієму», поеми про світ як безглуздий сон, і про горе, безсловесне, невимовне:

Усе переплуталося навік,
І мені не розібрати
Тепер, хто звір, хто людина,
І чи довго страти чекати.
От як про це міркує І. Бродський: «Трагедійність «Реквієму» не в загибелі людей, а в неможливості того, хто вижив, цю загибель усвідомити. Його, «Реквієму», драматизм не в тім, які жахливі події він описує, а в тім, у що ці події перетворюють твою… свідомість, твою уяву про самого себе». Ніхто у російської поезії не зміг би краще Ахматової, простим і стриманим словом, виразити екстремальний щиросердечний стан. Це дивна властивість її лірики виявилася ще на початку творчого шляху, коли були написані такі, наприклад, рядки:

Десять років завмирань і лементів,
Всі мої безсонні ночі
Я вклала в тихе слово
І сказала його - дарма.
Пережите Ахматовою у тюремних чергах, однак, перевищувало всі можливі «завмирання і лементи» звичайного життя. Це, як і концтабори, єврейські гетто, колимські рудники і інші жахи XX століття, відчувалися як щось позамежне, заперечливе людський досвід і «історичні звички». Як же це виразити? Ахматова зробила, здавалося б, неможливе: виразила німоту і у такий спосіб переборола німоту (тобто зробила те, до чого призивала інша мучениця російської поезії XX століття - М. Цвєтаєва: «Співати не можу! Це оспівай!»). Відчуваючи жорстокі каяття совісті (які намагається реконструювати І. Бродський: «…так що ж ти за монстр такий, якщо весь цей жах і кошмар ще й з боку бачиш?»), Ахматова піддає свої ж власні страждання поетичному аналізу:

Вже божевілля крилом
Душі накрило половину,
І напуває вогненним вином,
І вабить у чорну долину.
І зрозуміла я, що йому
Повинна я поступитися перемогою,
Прислухаючись до свого,
Вже як би чужого марення.
Ліричний герой Ахматової роздвоюється: з одного боку, свідомість, що страждає і не витримує страждання, з іншого боку - свідомість, що безпристрасно спостерігає за цим стражданням: «Ні, це не я, це хтось інший страждає. Я б так не могла, а те, що трапилося, Нехай чорні сукна покриють І нехай віднесуть ліхтарі…». Ясна логіка і класичний лад її вірша перериваються, розмір порушується. «Чорні сукна», ніч без ліхтарів - іносказання, що означають зупинене, паралізоване мовлення. Як «особистість», як ліричне «я» Ахматова не може говорити. Завдяки чому вона все ж таки говорить, завдяки чому знову знаходить класичні розміри і шляхетну ясність? Вона одержує право на слово як обов’язок - вона покликана сказати від імені всього «стомільйонного народу». Вона повинна свідчити. «Якось раз хтось «пізнав» мене, - пише Ахматова «замість передмови». - Тоді у черзі зі мною жінка із блакитними губами… опам’яталася від властивого нам усім заціпеніння і, запитала мене на вухо (там усі говорили пошепки): - А це ви можете описати? І я сказала: - Можу». І Ахматова починає свідчити - з опорою на традицію, на світову культуру. «Ми увесь час чуємо різні голоси, - говорить про «Реквієм» Бродський, - то просто жіночий, то раптом поетеси, то перед нами Марія». От «жіночий» голос, що прийшов із плачу і сумних російських пісень: Ця жінка хвора, Ця жінка одна, : Чоловік: у могилі, син у в’язниці, Помолитесь про мене. От - «поетеса», з безмірним видаленням озирається на загибле, як Атлантида, срібне століття:

Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці всіх друзів,
Царскосельській веселій грішниці,
Що трапиться з життям твоїм…
От, нарешті, жертовні тюремні черги дорівнюють кожну мученицю-матір до Богоматері. Три древніхтрадиції- народно-пісенна, поетична (недарма процитовані пушкінські слова: «каторжні нори») і християнська допомагають ліричній героїні «Реквієму» вистояти у нечуваному випробуванні. «Реквієм» завершується подоланням німоти і божевілля - урочистим і героїчним віршем. Воно перегукується зі знаменитими «Пам’ятниками» - Горація, Державіна і Пушкіна. Ахматова «дає згоду» на пам’ятник собі, але з умовою, що поставлять його …тут, де стояла я триста годин І де для мене не відкрили засув. Тобто з умовою, що це буде пам’ятник не поетові, а матері, однієї з багатьох і багатьох. Завершення «Реквієму» таким «пам’ятником» означає перемогу людини над жахом і заціпенінням, перемогою пам’яті і змісту.

Я була тоді з моїм народом,
Там, де мій народ,
до нещастя, був.
Г. Ахматова


Матеріали схожої тематики:


Айтматов Ч.Т. [11] Астаф'єв В.П. [8] Ахматова А.А. [17]
Блок О.О. [24] Булгаков М.О. [29] Бунін І.О. [15]
Васильєв Б.Л. [6] Гончаров І.О. [15] Грибоєдов О.С. [8]
Достоєвський Ф.М. [11] Єсенін С.О. [22] Купрін О.І. [18]
Лермонтов М.Ю. [81] Максим Горький [24] Маяковський В.В. [8]
Некрасов М.О. [12] Островський О.М. [12] Пастернак Б.Л. [14]
Платонов А.П. [10] Пушкін О.С. [79] Салтиков-Щедрін М.Є. [14]
Твардовський О.Т. [7] Толстой Л.М. [56] Тургенєв І.С. [28]
Тютчев Ф.І. [8] Цвєтаєва М.І. [12] Чехов А.П. [47]
Шолохов М.О. [9] Шукшин В.М. [9] Інші російські автори [126]