Подолання німоти і божевілля в «Реквіємі» Ганни Ахматової
Ідея «Реквієму» Г.Ахматової може бути виражена у формі повинності і протиріччя. Поет повинен виразити своє особисте горе, інакше - параліч пам’яті і божевілля. Поет повинен виразити народне горе, стати голосом «стомільйонного народу», інакше - розрив історичної пам’яті і втрата історичного змісту. Але єдина можлива реакція на жах що діється - німота. Звідси трагічне протиріччя «Реквієму»: необхідність слова в ситуації німоти. Б. Пастернак у своїй рецензії на військові вірші Г. Ахматової писав про одино з них: «Її вірші про вбитого ленінградського хлопчика повні несамовитої гіркоти і написані немов під диктування матері або старої севастопольської солдатки». Приведемо один з військових віршів Ахматової: І всі, кого серце моє не забуде, Але кого ніде чомусь немає… І страшні діти, яких не буде, Яким не буде двадцять років, А було вісім, а дев’ять було, А було… Досить, не муч себе, І всі, кого ти і справді любила, Живими залишаться для тебе. Дві багато крапки, які обривають фрази, напівбожевільне «чомусь», у якому ховається розпачливе «чому?», ще ближче до божевілля - перерахування, що передає невідступність горя («А було вісім, а дев’ять було, а було…») - це все ознаки мовлення на грані німоти. На рубежі тридцятих - сорокових Ахматова, якщо так можна виразитися, пише під диктування німоти: Останню і вищу нагороду - Моє мовчання - віддаю Великомученикові Ленінграду. Німота, неможливість говорити стає лейтмотивом «Реквієму», поеми про світ як безглуздий сон, і про горе, безсловесне, невимовне: Усе переплуталося навік, І мені не розібрати Тепер, хто звір, хто людина, І чи довго страти чекати. От як про це міркує І. Бродський: «Трагедійність «Реквієму» не в загибелі людей, а в неможливості того, хто вижив, цю загибель усвідомити. Його, «Реквієму», драматизм не в тім, які жахливі події він описує, а в тім, у що ці події перетворюють твою… свідомість, твою уяву про самого себе». Ніхто у російської поезії не зміг би краще Ахматової, простим і стриманим словом, виразити екстремальний щиросердечний стан. Це дивна властивість її лірики виявилася ще на початку творчого шляху, коли були написані такі, наприклад, рядки: Десять років завмирань і лементів, Всі мої безсонні ночі Я вклала в тихе слово І сказала його - дарма. Пережите Ахматовою у тюремних чергах, однак, перевищувало всі можливі «завмирання і лементи» звичайного життя. Це, як і концтабори, єврейські гетто, колимські рудники і інші жахи XX століття, відчувалися як щось позамежне, заперечливе людський досвід і «історичні звички». Як же це виразити? Ахматова зробила, здавалося б, неможливе: виразила німоту і у такий спосіб переборола німоту (тобто зробила те, до чого призивала інша мучениця російської поезії XX століття - М. Цвєтаєва: «Співати не можу! Це оспівай!»). Відчуваючи жорстокі каяття совісті (які намагається реконструювати І. Бродський: «…так що ж ти за монстр такий, якщо весь цей жах і кошмар ще й з боку бачиш?»), Ахматова піддає свої ж власні страждання поетичному аналізу: Вже божевілля крилом Душі накрило половину, І напуває вогненним вином, І вабить у чорну долину. І зрозуміла я, що йому Повинна я поступитися перемогою, Прислухаючись до свого, Вже як би чужого марення. Ліричний герой Ахматової роздвоюється: з одного боку, свідомість, що страждає і не витримує страждання, з іншого боку - свідомість, що безпристрасно спостерігає за цим стражданням: «Ні, це не я, це хтось інший страждає. Я б так не могла, а те, що трапилося, Нехай чорні сукна покриють І нехай віднесуть ліхтарі…». Ясна логіка і класичний лад її вірша перериваються, розмір порушується. «Чорні сукна», ніч без ліхтарів - іносказання, що означають зупинене, паралізоване мовлення. Як «особистість», як ліричне «я» Ахматова не може говорити. Завдяки чому вона все ж таки говорить, завдяки чому знову знаходить класичні розміри і шляхетну ясність? Вона одержує право на слово як обов’язок - вона покликана сказати від імені всього «стомільйонного народу». Вона повинна свідчити. «Якось раз хтось «пізнав» мене, - пише Ахматова «замість передмови». - Тоді у черзі зі мною жінка із блакитними губами… опам’яталася від властивого нам усім заціпеніння і, запитала мене на вухо (там усі говорили пошепки): - А це ви можете описати? І я сказала: - Можу». І Ахматова починає свідчити - з опорою на традицію, на світову культуру. «Ми увесь час чуємо різні голоси, - говорить про «Реквієм» Бродський, - то просто жіночий, то раптом поетеси, то перед нами Марія». От «жіночий» голос, що прийшов із плачу і сумних російських пісень: Ця жінка хвора, Ця жінка одна, : Чоловік: у могилі, син у в’язниці, Помолитесь про мене. От - «поетеса», з безмірним видаленням озирається на загибле, як Атлантида, срібне століття: Показати б тобі, насмішниці І улюблениці всіх друзів, Царскосельській веселій грішниці, Що трапиться з життям твоїм… От, нарешті, жертовні тюремні черги дорівнюють кожну мученицю-матір до Богоматері. Три древніхтрадиції- народно-пісенна, поетична (недарма процитовані пушкінські слова: «каторжні нори») і християнська допомагають ліричній героїні «Реквієму» вистояти у нечуваному випробуванні. «Реквієм» завершується подоланням німоти і божевілля - урочистим і героїчним віршем. Воно перегукується зі знаменитими «Пам’ятниками» - Горація, Державіна і Пушкіна. Ахматова «дає згоду» на пам’ятник собі, але з умовою, що поставлять його …тут, де стояла я триста годин І де для мене не відкрили засув. Тобто з умовою, що це буде пам’ятник не поетові, а матері, однієї з багатьох і багатьох. Завершення «Реквієму» таким «пам’ятником» означає перемогу людини над жахом і заціпенінням, перемогою пам’яті і змісту. Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, до нещастя, був. Г. Ахматова
| |
Матеріали схожої тематики:
|